Листи з Дніпра і Дунаю. У Сербії видали листування українських інтелектуалів

(Рубрика «Точка зору»)

Торік виповнилося 90 років із дня народження відомого українського літературознавця Олекси Мишанича, а цьогоріч минає 20 років з дня його земного відходу.

Окрім минулорічної наукової конференції в Ужгородському національному університеті та найменування вулиці в Ужгороді, нічого суттєвішого в Україні не зроблено для вшанування пам’яті цього вельми діяльного науковця, для якого змістом життя стала наукова і громадська робота. Як підмітив його син, кандидат філологічних наук Ярослав Мишанич: «Батько працював як проклятий».

Зате постаралися закордонні шанувальники, які підготували в Сербії до ювілею книжку «Там коло Дунаю. Там над Дніпром. Листи». У ній вміщено листування двох чільних інтелектуалів – доктора філологічних наук Олекси Мишанича з України та Михайла Ковача, відомого руснацького письменника, колишнього секретаря «Просвіти» з Воєводини.

Видавництво «Руске слово» видало епістолярій в оригіналі – українською мовою, так, як і листувалися адресати.

Усіх листів – півтори сотні, і вони охоплюють понад 20-річний період від 1966 року до 1989 року. Ясна річ, що це тільки те, що вдалося відшукати. Але й ці листи дають стільки важливої інформації, що стають неоціненним джерелом не тільки для літературознавців, але й для істориків культури і навіть політологів.

Певна річ, що обидва адресати розуміли, що пишуть в умовах тотальної цензури, а тому про багато речей мовчали, часом використовуючи натяки, які нині особливо цікаві для розуміння справжнього стану справ.

Утискали у 1970-х роках Михайла Ковача, упосліджували й Олексу Мишанича. І обидвох за занадто українську позицію. Письменника Ковача перестали друкувати, науковця Мишанича понизили в посаді і зарплаті.

Михайло Ковач, який утвердився у своїй українській свідомості ще до Другої світової війни, неодноразово заявляє про свою приналежність до українського народу, хай і у вигляді особливого його відгалуження – руснаків Воєводини. Його самоідентичність є дуже цінним фактом, бо розбиває теорію П. Магочі, який називає русинів окремим східнослов’янським народом. Адже так вважали далеко не всі навіть в Югославії, де ніколи не було тиску «українізації», якій начебто підлягали в інших країнах.

Михайло Ковач є прикладом того, що проукраїнська орієнтація була всюди, де жили вихідці з історичного Закарпаття. І такі ключові постаті, як творець руснацької літературної норми Гавриїл Костельник, перший єпископ-руснак Діонізій Няраді, Михайло Ковач, а в сучасності – Михайло та Янко Рамачі, академік Юліан Тамаш та низка молодших інтелектуалів цю українську лінії підтримають вже протягом століття. До речі, саме із Сербії найменше чути українофобських заяв від русинських товариств, хоча окремі українофоби трапляються і там.

Листування Михайла Ковача чудово показує, як непросто жилося українському інтелектуалу в Сербії. Протистояння там не вщухало, і герць довоєнних часів між проукраїнською «Просвітою» та русофілами, що єдналися довкола місцевого часопису «Заря», згодом перейшов і в добу соціалізму, але вже як суперечки між окремими особами. Михайла Ковача недолюблювали ті, що хотіли більше «сербізувати» русинів, бо він намагався регіональну мову наблизити до українських першовитоків. Цю ідеологічну боротьбу бачимо і сьогодні, хоча з того часу кількість руснаків у Воєводині зменшилося вдвічі і сягає трохи більше від 12 тисяч осіб.

Олекса Мишанич став першовідкривачем закарпатської діаспори на Балканах в часи СРСР

Книжка є безцінною для осягнення постаті Олекси Мишанича, одного з чільних українських інтелектуалів ХХ століття, який отримав всеукраїнське визнання, займаючи високі посади в Академії наук України.

Бачимо, як він весь час дбає про рідне Закарпаття, як намагається його краще пізнати, дослідити, підняти, як опікується, щоб Україна відкрила для себе феномен найдавнішої закарпатської діаспори на Балканах. Скільки висилає українських книг і часописів до Югославії, вочевидь, за власний кошт, хоча зарплата в українського науковця ніколи не була високою.

Власне, з Мишанича і починається зацікавлення нашою балканською діаспорою в повоєнній добі. Він пише про неї статті, рецензії, відгуки, виступає на наукових конференціях, готує статті до енциклопедій, упорядковує і домовляється з видавництвами та журналами про перші публікації перекладів.

Олекса Мишанич став своєрідним промоутером руснаків в Україні. Його активність дала поштовх до більшого пізнання руснаків Югославії і в інших українських діаспорах – чехословацькій, польській. Там теж стали активніше писати про цей феномен, після того коли сама тодішня радянська Україна їх визнала за своїх.

Мишанич наче домігся від влади індульгенцї на входження цієї етногрупи до українського материка. І хоча зроблено не так і багато, бо, крім закарпатця, руснаками займалися лише одиниці, та й то часто з його намови, але це були якісні, глибокі, тривалі у часі справи. Так, у 1976 році вийшла антологія оповідань українською мовою «Там, коло Дунаю…» провідних авторів із Воєводини. І це була перша у світі збірка руснацьких прозаїків, видана в перекладі! Факт, важливість якого не можна заперечити в житті маленької, кількадесятитисячної громади.

Згодом, у 1990-і роки в тому ж таки Ужгороді вийшла книжка оповідань Михайла Ковача «Тихі води» у перекладі Івана та Михайла Чендеїв та антологія руснацької поезії «Ми тут не гості» у перекладі Петра Скунця. На жаль, так і не була видрукувана вже перекладена поетична збірка Михайла Ковача, яка довго готувалася в українських видавництвах, але так і не народилася на світ. До речі, чому би її не видрукувати бодай зараз?

Уже в цьому столітті виходили окремі збірочки руснацьких авторів – в оригіналі і перекладі українською «Десь близько» Саманти Рац Стоїльковіч, В. Бесерміні в оригіналі; українською побачили світ роман Миколи Шанти «Паннонське чудовисько» в перекладі з сербської Андрія Любки, оповідання Штефана Гудака, окремі наукові праці та роман Юліана Тамаша. Себто, напрямок, прокладений колись Олексою Мишаничем, не уривається досі. Балканська діаспора не даленіє від України, хоча й стає меншою.

Неорусини навісили на Олексу Мишанича жупел ворога, не відаючи, що саме він став першим популяризатором культурного русинства в Україні, коли сучасні вожді «нового народу» про жодне русинство й не затиналися. Скільки своїх зусиль і часу поклав закарпатець на безкоштовну пропаганду руснаків не тільки в Україні, але й у слов’янському світі загалом – чудово видно з цього листування. По суті, після Володимира Гнатюка він став другим русиністом в Україні.

Недаремно ж Олекса Мишанич, який чудово розбирався в тонкощах русинських проблем, досліджуючи його десятиліттями, виступив послідовним і аргументованим критиком відрубної теорії П. Магочі.

Вагоме слово українського академіка мало свій ефект у наукових колах не тільки України, але й сусідніх держав. Тож запланована авантюра КГБ під назвою «русинська автономія» в Ужгороді провалилася навіть при підтримці у 1991 році комуністичної влади та окремих «червоних директорів».

Листування має важливе значення для вивчення й особистої біографії, адже розповідає про те, як жили ці неординарні постаті, чим надихалися, про що думали. Це унікальний документ доби, який читається не гірше за художню книжку. Хоча за жанром це можна охарактеризувати й епістолярним романом, який обривається, коли обидва адресати досягають свого зеніту слави: Михайло Ковач стає визнаним класиком, патріархом руснацької літератури, членом Національних спілок письменників України і Сербії, а Олекса Мишанич – провідним українським ученим-медієвістом, Шевченківським лауреатом, визначним громадським діячем, якого шанували українознавці цілого світу.

Видане листування з Михайлом Ковачем, як і збірник «Олекса Мишанич у колі сучасників» 2018 року, ще раз підкреслює, що для Закарпаття це ім’я має непроминальне значення. Його ідеї і праці не втрачають свого значення і через двадцятиліття по його раптовій смерті у 70 років. А для руснаків Сербії він став другим українцем після Володимира Гнатюка, який відкрив їх для України, а через неї – і для цілого світу. Тому йому належиться від них не огуда, а довічна шана, про що і свідчить листування, з любов’ю видане у Новому Саді цього року.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода