“Гарантії” без гарантій? Чи здатні нові безпекові угоди зупинити війну?
16 лютого Президент України Володимир Зеленський підписав угоди про безпекове співробітництво з двома ключовими членами ЄС – Німеччиною і Францією. Близько місяця тому така ж угода була підписана з Великою Британією. Європейці все менше орієнтуються на Вашингтон у цьому питанні. Про це йдеться в аналітичному огляді експертів Київського Безпекового Форуму (КБФ), передає NW.
Угоди про безпекове співробітництво є рамковими домовленостями, які укладені на розвиток Спільної декларації про підтримку України, схваленої Групою Семи на полях саміту НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року.
На думку експертів КБФ, ці угоди варто розглядати як важливі політичні документи про наміри. Як відомо, набуття чинності цих документів не передбачає ратифікації у парламентах, що нагадує характер Будапештського меморандуму.
Тих гарантій безпеки, які б визначали колективну відсіч ворогу, ці документи не містять. У разі нової агресії проти України партнери зобов’язуються провести консультації протягом 24 годин для визначення подальших кроків. Серед таких кроків фігурує надання Україні швидкої і тривалої допомоги у сфері безпеки, сучасної військової техніки відповідно до потреб, економічної допомоги, накладення на РФ економічних витрат. Одним словом, майбутню підтримку планується здійснювати в нинішній спосіб.
Однією з причин відсутності гарантій безпеки в належному значенні цього слова є те, що всі три держави є членами НАТО, і рішення, потенційно здатні втягти Альянс у війну, мають бути ухвалені союзниками одностайно.
Жодних принципово нових елементів, які б на якісно новому рівні посилили б безпеку України, зокрема у питаннях надання військової допомоги у війні з Росією, у повоєнній відбудові держави, у її вступі до ЄС і НАТО, у притягнення Росії до відповідальності, у т.ч. фінансової, угоди не привносять.
Хоча документи розраховані на 10 років і їхньою метою є підтримка і посилення військового потенціалу України задля відновлення територіальної цілісності держави та протистояння можливим новим нападам, питання, які стосуються фінансування, обмежені лише 2024 роком. Жодних гарантій того, що вони будуть виконуватися хоча б на тому ж рівні й наступними урядами країн-підписантів, немає.
Але назвати угоди зовнішньополітичними провалами чи абстрактними деклараціями, на погляд експертів КБФ, було б некоректно і неправильно.
В умовах невизначеності перспектив вступу України до НАТО до завершення війни, враховуючи тенденції до посилення право-радикальних і популістських сил в Європі і США, навіть такі документи щодо довгострокової військової, політичної і економічної підтримки України є важливими.
Важливим є й визначення мети угод – відновлення територіальної цілісності України в міжнародно визнаних кордонах 1991 року. Такий наголос свідчить про незмінну позицію наших партнерів і відсутність намірів досягати миру в обмін на відмову України від тимчасово окупованих територій.
Рівень деталізації та конкретне наповнення різних аспектів угод відрізняється. Їхній характер насамперед відповідає наявним на сьогодні напрямкам надання підтримки Україні згаданими державами і не виходить за існуючі реалії і плани. Більше того, у деяких випадках угоди є доволі загальними і консервативними і не враховують останніх дискусій щодо можливості виділення нових видів озброєння. Наприклад, у випадку Франції – літаків, Німеччини – далекобійної зброї.
При цьому, як зазначають експерти КБФ, деякі застереження, які стосуються надання зброї, є не цілком виправданими або ясними. Зокрема, співробітництво з Францією у військовій сфері планують здійснювати «без шкоди для своєї позиції у контексті агресивної війни Росії проти України». У німецькій угоді здивування викликає положення про використання зброї з обмеженнями, встановленими окремими угодами з Німеччиною та законодавством останньої, а Німеччина створить механізм контролю над використанням зброї Україною. Хоча така можливість передбачається контрактами і не викликає заперечень.
Чітких цифр про конкретні обсяги військово-технічної і фінансової допомоги (за винятком окремих цифр вже виділеної допомоги протягом останніх років та на 2024 рік) документи не містять. Тому їхня практична реалізація залежатиме як від потреб України у конкретний період, так і від політичної та економічної кон’юнктури в згаданих державах.
Свідченням цього є, зокрема, те, що Франція майже одночасно з підписанням угоди заблокувала виділення коштів ЄС на придбання терміново необхідних Україні боєприпасів поза межами Євросоюзу. На думку Парижа, така можливість може бути розглянуто лише за умови нездатності ЄС надати обіцяний мільйон боєприпасів до березня. Той факт, що це вже фактично очевидно, а будь-яка затримка коштує життя українських солдатів, не переважив інтересів французького ВПК.
Документи дають чіткі політико-правові оцінки агресивним діям Росії, включають положення про санкції проти Москви та про притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності. Але відповідні положення не виходять за межі вже досягнутого на Заході консенсусу. Наприклад, угоди не закріплюють мети військової поразки Росії чи її роззброєння після війни.
Всі угоди включають положення про підтримку, в тій чи іншій формі, курсу України на членство України в ЄС. Однак що стосується НАТО – тут різниця кидається в очі. У той час, як Велика Британія і Франція підтверджують, що майбутній вступ України до НАТО зробить корисний внесок у мир і стабільність в Європі, та обіцяють координувати і посилювати спільні зусилля для підтримки вступу України до НАТО, Німеччина обмежується згадкою про те, що угода не перешкоджає шляху України до майбутнього членства в Євроатлантичному співтоваристві.
Важливим аспектом є й підтримка притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності за агресію проти України, за воєнні та інші міжнародні злочини та за заподіяння збитків. У цьому контексті найбільш розгорнутим є відповідний розділ угоди з Німеччиною, який передбачає у т.ч. створення трибуналу для забезпечення ефективної відповідальності.
Угоди передбачають також компенсацію збитків, завданих на території України. З цією метою вказується, що російські суверенні активи повинні залишатися замороженими доти, доки РФ не заплатить за шкоду, якої вона завдала Україні. Разом з тим, висловлюється готовність до продовження опрацювання разом з партнерами всіх законних шляхів використання російських активів для підтримки України.
В угодах визнається цінність санкцій для обмеження доступу РФ до фінансів, товарів, технологій і послуг, які вона використовує для агресії, та для зменшення джерел її доходів. Наголошується і на необхідності працювати для боротьби з усіма формами обходу санкцій.
Доволі детально прописані й положення про сприяння інвестиціям, співпрацю у галузі ВПК, захисту критичної інфраструктури, у сфері інформаційної та кібербезпеки, у боротьбі з небезпечною інспірованою Росією організованою злочинністю, у розмінуванні, медичному забезпеченні, навчанні і тренуваннях у безпековому секторі.
Однак, незважаючи на різноплановість та наявність позитивних моментів, відсутність в угодах реальних гарантій безпеки, співставних зі ст. 5 Вашингтонського договору, вкотре підтверджує давно озвучену експертами Київського Безпекового Форуму думку, що згадані та всі наступні аналогічні документи, підписані із західними партнерами, жодним чином не здатні замінити необхідність продовження курсу України на вступ до НАТО.
