Офіцерка Центру психологічної підтримки 18АК Тетяна «Руда»: В ЗСУ ніхто не забиває цвяхи мікроскопом, є багато посад, де згідно Ваших можливостей Ви зможете принести найбільшу користь ставши на захист Держави!
З нагоди Дня української жінки ми поспілкувались з офіцеркою Центру психологічної підтримки 18АК Тетяною «Рудою», яка пройшла унікальний шлях від акторки, програміста та реабілітолога до бойового медика
Про це розповідає NewsWeek
– Розкажіть, чим займалися у цивільному житті?
– Я маю три вищих освіти – програміста, реабілітолога та магістра психології. Тому у цивільному житті працювала у багатьох сферах – викладала в інституті, працювала в рекламі, акторкою в театрі і, власне, реабілітологом. Багато на волонтерських засадах – у Харківському військовому шпиталі, в Інституті патології хребта та суглобів. Де було відкрито відділення бойової травми та лікувались військові після отриманих поранень. Власне, дехто з них і був моєю курсовою та дипломними роботами і з багатьма дотепер підтримую дружні стосунки, а хтось залишився навіки в строю…
– В який момент прийняли рішення долучитись до лав ЗСУ?
– Ідея долучитись до армії з’явилась під час Революції Гідності. Протягом 2014 – 2017 років я шукала шляхи вступу до лав ЗСУ, адже на той час призвати жінку без чистої медичної освіти було нонсенсом, більш того, навіть мій чоловік цю ідею сприймав негативно, а от мої батьки підтримували і розділяли мою думку.
Всі спроби завершувались стійким фіаско. Навіть коли харківський батальйон «Слобожанщина» погодився мене взяти до своїх лав, в день коли мали подаватись всі документи тодішній міністр МВС дав негласну заборону на прийом жінок.
Тому були постійні ротаційні виїзди в зону бойових дій як медика-волонтера, інструктора з такмеду. Це була група «ParamedicFox», що працювала під патронатом ГО «Українська жіноча варта». Так місяць за місяцем – намагалась заробити грошей аби докупити аптечки, обладнання для тренувань, напекти смаколиків і їхати. Бо всидіти вдома коли йде війна – це не для мене!
В бригадах командири мені прямо казали – «відношення не дамо бо ти жінка, а ось медикам в допомогу на еваки (евакуація поранених, – ред.) чи як реабілітолог – будь ласка, у хлопців спини зірвані треба допомогти! Але якщо тебе десь вб’ють чи поранять то там і прикопаємо, бо ти ж цивільна і тут права не маєш бути!»
Безперечно, наразі з огляду на свій теперішній досвід, я розумію всю ту відповідальність, що лежала на командирах і завдання які перед ними ставили та вимагали виконання і чим вони ризикували так працюючи, допускаючи цивільних до участі в бойових діях, і за великим рахунком, ті всі висловлювання були трішки невдалим армійським жартом. А тоді ж я плакала ночами і жалілась на несправедливість всесвіту.
Та все ж таки 1 квітня 2017 року одна з бригад вирішила пожартувати і дала відношення. Так почалась моя служба.
– Було важко адаптуватись до військової служби після цивільного життя?
– Складно говорити про «важко», за три роки майже постійного перебування у військовому середовищі, разом з військовими швидко прийшло звикання. Скажу – вдягти однострій це було великою честю для мене. І дотепер коли поряд люди в однострої, маю беззаперечну впевненість – значить все правильно, спокійно (навіть коли по тобі працює ворожа арта, ситуація геть патова і ти вже подумки готуєшся до зустрічі з Апостолом Петром) нічого поганого, апріорі, статись не може, бо СВОЇ, СПРАВЖНІ поруч. Тут вже мабуть треба вести мову, що досить швидко в мене пройшла адаптація і за форму я почала якоюсь мірою, навіть, ховатись відокремлюючи себе як військову від іншого «мирняка». А ось субординація дається і дотепер важко)))) я знаю статути, я можу зіграти субординацію будь з ким, але тремтіти і впадати в транс від того що переді мною полковник, чи генерал – ні. Для мене є два критерії – або я з людиною воювала, або я бачу її вчинки. Все. Так, звичайно, є такі люди що є беззаперечними авторитетами для мене, як мій командир, чи «Сумрак» (генерал Ігор Гордійчук, – ред.) – де беззаперечно підкоряєшся авторитету і боїшся командира не тому що він командир, а тому що боїшся своїми невірними діями підвести його.
– Ви стали в стрій, коли в армії жінок було ще не так багато, як зараз, з якими нюансами чи проблемами довелось Вам зіткнутись в зв’язку з цим?
– Великою проблемою була звичайно форма та амуніція – щоб зручно було в роботі, тому і дотепер робочу форму та амуніцію я вибираю під себе самостійно. Дрібні розміри – квест покруче ніж знайти святий Грааль))) Та не будемо кривити душею – два роки тому я нарешті отримала саме жіночу польову форму, яка є досить функціональною та зручною. Минулого року вже з’явилась і жіноча білизна де є спортивний топ – досить продумана і зроблена саме під жіночі потреби. Скажу по секрету – бюстгальтер і бронежилет геть не сумісні речі! А ось спортивний топ – саме те що треба.
Якщо брати відносини в колективі, то й зараз – жінка в армії – в першу чергу сприймається як прикраса «очі погріти та про шо подумати вночі». І тут найважливіше, те як ти себе ставиш в колективі, на скільки тримаєш свої кордони, хто ти для колективу і чим він є для тебе. Чи ти забавка, чи повноцінна його частка. Нажаль, і дотепер жінка в армії має постійно доводити, що вона не гірша за чоловіка. Так, в нас нарешті є гендерна рівність, є жінки на бойових посадах, особисто знайома з багатьма потужними фахівчинями своєї справи, що заслуговують не меншу повагу ніж чоловіки. Тут важливо розуміти, яку роботу ти робиш, яким чином ти її можеш зробити трішки краще, ніж ідеально. А конкуренція буде у будь-якому випадку, і враховуючи, що шовіністичне суспільство змінюється досить повільно, ще довго жінки будуть змушені доводити, що вони не гірші (а в багатьох випадках і кращі) за якогось алкаша, пробачте за прямоту, але, чоловіка. Та наразі чітко прослідковуються позитивні тенденції і розуміння суспільства, як військового, так і цивільного змінюється в кращу сторону, а це означає що ми на вірному шляху. На все потрібен час, швидко лише сліпі котенята народжуються та поранення отримуються.
– Які навики з цивільного минулого стали в нагоді в ЗСУ?
– Звичайно стали в нагоді знання у медицині, реабілітології та психології. А пізніше – робота з комп’ютером, аналіз даних. Технічна освіта дає дуже потужні навички пошуку інформації, її аналізу, взаємодії в роботі різних ланок та структур. Тут не слід забувати і про фізичну підготовку, роботу зі зброєю. Трішки не цивільна навичка але я розуміла, що піду захищати Батьківщину і добре до цього мушу готуватись. Стали в нагоді також навички викладання і акторської майстерності, адже я вміла працювати з аудиторією, відчувати її та бачити все що треба і не треба.
– Який шлях пройшли в ЗСУ?
– Шлях був цікавий. Спочатку я потрапила на базову підготовку в навчальний центр, а на той час це було КМБ (Курс молодого бійця,- ред.), місяць загально-військової підготовки і мало бути ще два фаху, підготовки стрільця санітара, яку проходили всі жінки незалежно чи йшли вони по медичному напрямку чи то по будь якому іншому. Вже під кінець 2017 року ввели програму базової загально військової підготовки, стало трішки простіше та зрозуміліше. Я ж заходила на навчання вже зі знаннями та вміннями, тому вже за тиждень мій командир медичної роти (а саме там я проходила КМБ) сказав – новому ми тебе нічому не навчимо – тож будеш інструктором з тактичної медицини. А потім дуже наполегливо попросили лишитись в навчальному центрі інструктором. На той момент у мене була істерика – як так, я ж мала йти в бойову бригаду, потім був булінг від колег по навчанню, я злякалась, що тільки язиком патякати годна, з’явилось відчуття повного знецінення себе…
Вже з часом прийшло розуміння що людей треба навчати в першу чергу не там, в бойових умовах, де вчитись з нуля просто не вистачить ні часу ні можливостей, а саме в навчальному центрі, де вони мусять отримати базові знання та навички. І, якщо зі ста, хоча б десять я навчу всьому, що знаю сама – це буде значний прогрес. Так почалась робота санітарного інструктора медичного пункту і інструктора циклових комісій – де все було зосереджено на викладанні. Часто сміюся з того, коли після школи постав вибір де вчитись (а сім’я в мене – вчителі, лікарі та військові) я казала, що дурнів нема і я не за що не хочу нікого навчати! Сталось не як гадалось і все свідоме життя я займаюсь, так чи інакше, саме викладанням та навчанням людей.
Варто сказати, що я із задоволенням їздила у всі можливі й не можливі відрядження, такі як ротації в бойових бригадах, відрядження у Одеську Військову Академію, де проводила заняття як по такмеду так і за психологічним напрямком. Також постійно брала участь в конференціях, виходили мої публікації у Віснику Академії.
Окремий історія – то були мої навчання. Нашому командиру за щастя було відправити мене вчитись, то до розвідки, то до снайперів, то до спецпризначенців. Ну і як завжди – 30 хлопців і «корєш Танька». Щось нове мені, хоч і завжди було цікаво, але не буду обманювати, періодично було важко і здоров’я не додавало, але саме завдяки цим знанням я вижила сама і змогла врятувати багато побратимів.
По закінченню контракту, до цивільного життя адаптуватись мені так і не вдалося, а можливо я була потрібна саме там де була, тож швидко повернулась на службу в 10 ОГШБр «Едельвейс». Одне з відряджень було саме в 108 ОГШБ – відповідно питання вибору підрозділу не стояло. Ранком набираю командира роти – в обід вже маю відношення на руках. Ось так більше 5 років я прослужила в батальйоні, там була старшим бойовим медиком роти, в періоди відновлення на ППД не вилазила з чергувань на медичному пункті, а варто сказати, начмед у нас був чудовий і фахівців дуже цінував та залучав до саме медичної роботи! Там же я зустріла і повномасштабне вторгнення, багато пройшла на передовій зі своїм батальйоном. А наприкінці 2023 року, мій заступник з МПЗ
(Морально психологічного забезпечення, – ред.)
батальйону запропонував йти на посаду офіцера-психолога батальйону, «Маєш профільну освіту, купу досвіду, і здоров’я вже за стільки років геть не те, подумай про себе, про дитину!».
Перші до кого йдуть «сповідатись» бійці, в критичних ситуаціях, коли мають проблеми, та й просто щоб отримати частку тепла, розуміння та підтримки – то свої медики. В грудні закінчила курси ВІКНУ (Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка, – ред), отримала первинне звання і змінила профіль служби. Хоч, кажучи відверто, медиків колишніх не буває, тож у службі медицина дуже стає в нагоді.
– Як потрапили на службу до 18АК?
– У 18АК я прийшла за своїм командиром, тим самим що був заступником з МПЗ у 108 ОГШБ. Коли ти дуже багато пройшов з командиром разом, бачив його в різних ситуаціях, і він дійсно є офіцером з великої літери і він дійсно бойовий офіцер! Тому, коли покликав йти в центр психологічної підтримки, сумнівів не було жодних! Було дуже важко покинути свій батальйон, стабільність, майже сім’ю з якою пройшла вогонь і воду, знала все, і люди мене цінували. Але що то за офіцер, що не мріє стати генералом?))) Звичайно жартую, так, кар’єрне зростання має значення, але найперше для мене – захист Батьківщини, і якщо тут я зможу зробити більше, принести більше користі то буду служити тут! Тим більше, працювати під керівництвом потужного фахівця – то задоволення!
– Який напрямок роботи ведете у 18АК?
– Власне в корпусі з жовтня я виконувала обов’язки офіцера-психолога відділу ППП (Психологічна підтримка персоналу, – ред.). Здебільшого це був напрямок відновлення, та поточна робота – звіти, відпрацювання телеграм, комунікація з підрозділами, виїзди до них. Десь познайомитись, десь надати методичну допомогу, а десь і як «вогнеборець» – загасити пожежу і владнати питання, загладити непорозуміння. Бо, навіть, в ситуації коли бійці відмовляються від виконання – в 99% випадків це є проблема з задоволенням базових проблем, на кшталт – щось не видали, пересунули відпустку, чи зачухалась ліва п’ята і він собі вирішив піти на консультацію до лікаря, а медику не сказав. Здебільшого, такі проблеми дрібної горизонтальної комунікації, коли бійці думають, що командир в них Вольф Мессінг та має дар телепатії)) Тому в більшості випадків – спілкування, спілкування і ще раз спілкування!
Наразі йде формування Центру психологічної підтримки при 18АК де я займаю посаду старшого офіцера оперативного відділу. Задачі все ті ж – допомогти, врятувати, скерувати і загасити пожежу, якої не мало бути.
– Якщо б Вам довелося написати мемуари, які моменти чи цікаві історії Ви б включили до них у першу чергу?
– Тут Ви точно підмітили, писати вмію і люблю, трішки свого часу займалась журналістикою, мемуари б хотілось написати.
Розповім одну історію про звільнення Київщини. На той момент «орків» вже вибили з Іванкова, нас перекинули далі але в місцеву лікарню я періодично заїжджала. Тут треба сказати, що на звільнених територіях я багато працювала по медичному напрямку з місцевим населенням.
Місцеве населення яке пережило окупацію, де б я не була – все однакове, якесь сіре темне.. Наче хтось просто взяв і вимкнув кольори, починаючи з обличь, одежі, загального стану. І всі поголовно, за винятком дітей постійно в легкому стані алкогольного сп’яніння. І зараз я ні разу не засуджую і не виправдовую нікого. Просто констатація факту. Пережити окупацію, треба мати не аби які сили.
Отже, Іванківська міська лікарня, вечір, я з побратимом приїхала по мого бійця. Напів темний коридор приймального відділення, там хлопчик років чотирьох-п’яти, мама стоїть за кілька кроків і злякано дивиться як ми крокуємо коридором. Дитина виходить нам на переріз, піднімає оченята, кольору молочного шоколаду (отак відкарбувалась асоціація в пам’яті) і питається: – «тьотя, дядя а Ви же нє рускіє солдати?!» Опускаюсь на коліна, ледь стримую сльози – «що, ти дитино! Ми свої, ми ЗСУ!».
Мале посміхається, вивертає кишеню і видає – «Тьоя, смотрі, нєту конфєткі!» «Зараз виправимо, дитино!». Дах мені зносить вже наглухо, біжимо в машину і під чисту вигрібаємо все що є солодкого. Дитина аж світиться від щастя, а я плачу всю дорогу назад.
– Спираючись на свій досвід, що порадите чоловікам, які вагаються чи йти у ЗСУ?
– Відкинути вагання, підтягувати свої скіли, фізичну підготовку, не ховатись за надумані фрази, спідниці дружин, а йти захищати Батьківщину! Наразі ніхто не забиває цвяхи мікроскопом, є різні посади, багато вибору – де згідно Ваших можливостей Ви зможете принести найбільшу користь ставши на захист Держави.
Читайте відкриті джерела, аналізуйте, не ведіться на ІПСО противника, що підсилює і звертає увагу саме на негативні факти. Бо ж фрази – «я піду воювати коли орківські танки будуть біля моєї хати» це відмазки, ніхто не піде, бо буде запізно, Вас просто знищать, когось швидко, когось повільно зі страшними тортурами, як і Ваших дружин, дітей, батьків…
Я ніколи м’якою і пухнастою не була, тому скажу жорстоко – воювати будемо всі! Це наша країна, наша Батьківщина і жоден чобіт загарбника не має топтати нашу землю! Чинити тут беззаконня!
Я дуже багато надивилась, щоб і онукам-правнукам передати ненависть до ворога. Раз вже так історично склалось, що живемо ми поряд з хворим (а інакше не скажеш!) сусідом – то мусимо максимально йому довести, показати – наша нація неподільна, наша земля – то є наша земля! І якщо вони розуміють тільки силу, наче якийсь дрібний хуліган – мусимо показувати силу!
– Що порадите тим, хто тільки долучився до лав ЗСУ?
– Отак «з льоту» ще кілька речей – запам’ятати як «Отче наш» і робити.
– Копати – завжди і всюди! «Лисячі нори». Були випадки, сама за хвилини вкопувалась просто руками, бо як по тобі «руб двадцять» (120 мм. снаряди, – ред.) чи «руб пійсят два» (152 мм. снаряди, ред.) лягає, то дива твориш! Інстинкт самозбереження наше все!
– Маскування. Хочеш жити – копай і ховайся. Пересування має бути приховане! Максимально зливатись з місцевістю. Техніку – ховати всю. Ніяких ліхтариків! Заходиш на нове місце – перше дивись де ти можеш сховатись. Населений пункт – значить підвали! Нема? Копаємо бліндаж! Тут зауважу, у всіх хто воює, вже на рівні інстинкту – де б ти не знаходився ти постійно шукаєш безпечне місце, де можеш сховатись від прильотів, від дронів.
– Заїхали в район – телефони – на «літачку» (Режим «В літаку», – ред.) постійно! «Орки» відслідковують скупчення ввімкнутих телефонів і, відповідно, туди «прилітає». Зараз є багато «Старлінків», тому інтернетом можна рідним давати знати про себе. В розмовах – ніяких локацій, опису подій, кількості людей чи техніки. Мало того що нічого родичам зайві нерви робити, ще й видавати – зливати данні?! Нажаль, противник має техніку і часто прослуховує розмови. Ми теж це робимо і дуже добре, але – не треба вважати противника дурним.
– Забудьте про алкоголь. Це не вирішить проблеми. Там де це можливо і безпечно – без питань! Навіть провідні психологи радять – в безпечному місці можна 50 грам, стрес зняти. Але все з розумом!
І не забувайте – весь час свого існування, маючи на меті знищити ідентичність українців, нашим схибленим сусідом, було вкрадено, переінакшено все що можливо й не можливо. ІПСО працює на повну – викривлюються факти, вириваються фрази з контексту, робиться все щоб ми зламались, здались на милість ворога. Але тому ніколи не бувати!
Пам’ятаймо наше прислів’я, яке підтверджено віками та історією: «Моя хата з краю – першим ворога зустрічаю!».
Здатись, втекти, пересидіти – ми не маємо на це права!
