Повернення додому. Як Україна, Молдова і Грузія наближаються до членства у ЄС
Останні події свідчать, що Захід, у т.ч. ЄС, нарешті, не лише починає розуміти стратегічну важливість комплексного підходу до «українського регіону» – нашої частини Європи (від України до Кавказу), а й робить конкретні кроки, іноді навіть на випередження, з метою посилення свого впливу в регіоні і, відповідно, зменшення впливу Москви. Про це говориться в аналітичній статті Київського Безпекового Форуму, передає NW.
8 листопада Єврокомісія рекомендувала Європейській Раді прийняти під час грудневого саміту рішення про відкриття переговорів про вступ з Україною. Однак ця рекомендація виявилася умовною. За словами Президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, Україна виконала понад 90% рекомендацій, висунутих ЄК разом із наданням кандидатського статусу. Тому ЄК пропонує, щоб переговорна рамка, без якої розпочати переговори фізично неможливо, була схвалена Радою ЄС після завершення виконання Україною необхідних реформ. Про готовність України ЄК надасть звіт у березні 2024 року.
Що стосується України, від нас очікується збільшення штатної чисельності НАБУ; виключення із закону про запобігання корупції положень, які обмежують повноваження НАЗК щодо перевірки активів, які вже пройшли процес перевірки, та обмеження повноважень НАЗК щодо перевірки майна, придбаного декларантами до вступу на державну службу; схвалення закону про лобіювання як частини антиолігархічного плану дій; і прийняття решти рекомендацій Венеційської комісії від червня 2023 року та жовтня 2023 року, пов’язаних із Законом про національні меншини, а також врахування рекомендацій Венеційки до законів про державну мову, медіа та освіту.
Думки українських експертів щодо того, наскільки виправдані згадані вимоги, розділилися. Однак виглядає на те, що без повної сатисфакції Єврокомісії, у т.ч. Єврокомісара з питань розширення угорця Олівера Варгеї, з ким, очевидно, пов’язані додаткові рекомендації щодо прав нацменшин, початок переговорів є проблематичним.
Україна – не єдина країна-кандидат, яка стикається з умовним рішенням про початок переговорів про вступ. З моменту прийняття політичного рішення до фактичного початку переговорів про вступ з Албанією і Македонією пройшло біля двох років. Для того, щоб така доля не очікувала Україну, потрібно не лише активізувати законотворчу роботу у Верховній Раді, а й дипломатичну роботу з партнерами.
Аналогічним є й рішення ЄК щодо Молдови – рекомендація відкрити переговори про вступ з відтермінуванням надання переговорної рамки до березня.
Однак, незважаючи на послідовну підтримку Євросоюзом, не все йде так гладко у Молдові в процесі євроінтеграції, як би хотілося. За попередніми даними Центрвиборчкому, під час нещодавніх місцевих виборів проросійський кандидат від опозиційної партії “Національний альтернативний рух” Іон Чебан, який балотувався на другий термін на посаду мера Кишинева, вже у першому турі набрав 50,58% голосів. Йому вдалося також здобути найбільшу фракцію в Кишинівській міській раді, разом з цим він може отримати арифметичну коаліційну більшість. На думку експертів, соціалісти, комуністи та депутати від партії «Відродження», навіть за умови формального невходження в коаліцію, будуть голосувати разом з ним. Водночас правляча партія “Дія та солідарність” перемогла у 19 із 32 районів країни. Цей показник значно кращий, ніж був на виборах 2019 року. Однак програш проєвропейських партій в Кишиневі дає підстави оглядачам вважати це «дзвіночком» можливих наступних електоральних змін та називати нового-старого мера міста серйозним претендентом під час наступних президентських виборів.
Рішення по Україні і Молдові, загалом, очікувалися. Що виявилося не очікуваним у цьому пакеті ЄК щодо розширення – це рекомендація Раді ЄС надати статус кандидата Грузії за умови здійснення низки кроків.
Як відомо, правляча «Грузинська мрія» відзначилася розворотом в бік Росії відразу після приходу до влади. А після початку повномасштабної війни проти України Тбілісі зайняв вже відверто проросійську позицію. Варто згадати хоча б відмову виконувати західні санкції, якщо вони не підтверджені у національних судах; відкриття авіасполучення з РФ та надання дозволів на проведення рейсів російським авіакомпаніям, що літають до окупованого Криму; спроби прийняти законопроєкт про іноземних агентів, аналогічний російському, інші кроки, спрямовані на звуження демократичних прав і свобод.
Бажання ЄК не підштовхнути Грузію ще далі до рук Москви, а також лобіювання Угорщини, з якою на ґрунті відносин з Москвою офіційний Тбілісі зблизився останнім часом, спрацювали на користь умовного надання Грузії статусу кандидата. До речі, угорське лобіювання було на грані ультиматуму – або рішення по Україні спільно з рішенням по Грузії, або блокування рішення по Україні.
Однак ті вимоги, виконання яких ЄК очікує від Грузії, є настільки серйозними, що означатимуть реальний розворот її зовнішньої і внутрішньої політики в бік ЄС і європейських цінностей. Звичайно, якщо виконання буде сумлінним, а оцінка – чесною. Адже від Тбілісі для отримання статусу кандидата очікується повне виконання 9-ти з 12-ти попередньо озвучених вимог – дотримання Грузією зовнішньої політики та політики безпеки ЄС; подолання політичної поляризації; проведення чесних парламентських виборів 2024 року; підвищення інституційної незалежності ЦВК, Національного банку і Національної комісії з регулювання комунікацій; проведення судової реформи; боротьба з корупцією; деолігархізація; захист прав людини, прав меншин, ЗМІ та громадських активістів.
Грузинська влада стверджує, що виконала щонайменше 10 з 12 реформ. Проте в Єврокомісії визнали виконаними лише три реформи: посилення гендерної рівності, виконання рішень ЄСПЛ, а також обрання незалежного народного захисника (омбудсмена). Наскільки статус кандидата переважить в очах правлячої партії вагу особливих відносин з Москвою – покаже час. Але ЄС принаймні зробив ще одну спробу «пряником».
Ще один конфліктний протягом десятків років і колись відверто проросійський пострадянський регіон – Південний Кавказ – поступово наближається до миру за посередництва США на основі принципів міжнародного права.
7 листопада міністри закордонних справ Вірменії та Азербайджану Арарат Мірзоян та Джейхун Байрамов провели переговори у Вашингтоні за участю державного секретаря США Ентоні Блінкена. Основна частина зустрічі відбулася у закритому режимі. Однак оптимістичним є той факт, що за її підсумками МЗС Вірменії і Азербайджану випустили практично ідентичні повідомлення, в яких йшлося, що Мірзоян і Байрамов “обмінялися думками про елементи потенційного мирного договору і констатували, що є низка проблем, які ще потребують вирішення”. Міністри домовилися прискорити переговори та “організувати наступну зустріч найближчими тижнями”. Вони також підтвердили зобов’язання, взяті на себе головами Вірменії та Азербайджану на зустрічах 6 жовтня у Празі та 31 жовтня у Сочі.
Перетягування Вашингтоном ролі ключового посередника дозволяє сподіватися, що мир на Південному Кавказі нарешті буде досягнуто, при чому на основі відмови від особливої ролі Росії в цьому регіоні. Водночас, необхідно визнати, що значну роль у такому розвороті відіграла Туреччина, як і нездатність Москви до виконання своїх попередніх зобов’язань перед Єреваном через війну в Україні.
