Як росія фінансувала просування закону Ківалова-Колесніченка

У 2012 році Верховна Рада ухвалила закон про засади державної мовної політики, відомий як «закон Ківалова-Колесніченка». Він фактично надавав офіційний статус регіональним мовам — передусім російській — що дозволяло її використання поряд із державною або замість неї, і викликав масові протести у Києві, передає Телеграм-канал Контроль.UA.

Про це розповідає NewsWeek

«Я не бачу необхідності захищати українську мову. Як державна вона вже захищена і Конституцією, і цим законопроєктом. У ньому лише надається право поряд із державною використовувати також регіональну мову».

Документ, який у суспільстві охрестили «антиукраїнським», пройшов через парламент всупереч опору опозиції: події у залі та на вулицях столиці влітку 2012 року супроводжувалися сутичками, блокуванням трибуни та великими вуличними акціями, які назвали «мовним Майданом».

Витоки документів і роль «Правфонду»

Пізніше, унаслідок витоку великого масиву електронного листування та документів, вдалося встановити, що просування закону супроводжувалося фінансуванням і координацією з боку російських структур. У матеріалах виявлено листування, в якому народний депутат Вадим Колесніченко звертався до російської організації «Правфонд» із проханням надати кошти на підготовку альтернативного звіту щодо виконання Європейської хартії регіональних мов.

У лютому 2012 року Колесніченко попросив майже два мільйони рублів; «Правфонд» погодився виділити частину коштів — близько 1 250 000 рублів. Ці гроші витрачалися на створення звіту, переклади, гонорари експертам і масштабну інформаційну кампанію: друковані видання, телевізійні сюжети, публікації в пресі та розсилку матеріалів до бібліотек України та Європи.

Із документів випливає, що представники «Правфонду» не лише фінансували, а й давали вказівки щодо змісту матеріалів: радили змінити формулювання англомовного перекладу звіту, аби зробити його важчим для спростування на міжнародному рівні й посилити тиск на українську владу.

У межах проєкту готувалися й практичні методичні матеріали для застосування норми закону в державних органах, судах, освіті та сфері послуг. Частина цих брошур включала настанови щодо використання російської мови в діловодстві й обслуговуванні, що, за оцінкою експертів, мала на меті витіснення української у повсякденному вжитку.

Участь авторів закону та супутні проєкти

Авторами проєкту були народні депутати від «Партії регіонів» Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко. Матеріали, підготовлені під егідою громадських ініціатив і організацій, вміщували тексти зі вступним словом, підписаним Ківаловим, і подяками на адресу «Правфонду».

До підготовки матеріалів також були залучені місцеві та академічні фахівці: серед авторів коментарів і практичних порад фігурували Михайло Товт і Степан Черничко, які отримали від «Правфонду» гонорари. У документах міститься інформація про те, що організаційні питання вирішувалися з участю помічників і співробітників депутатів, а кореспонденцію щодо грантів пропонували надсилати на адресу парламенту, одночасно розпорядження проєктом тримати в таємниці.

Певні учасники ініціативи згодом заперечували знання про походження фінансування або стверджували, що подяка у виданні нібито оформлена від імені окремої громадської організації, а не авторів.

У 2013 році фінансова співпраця лише посилилася: «Правфонд» виділив для подальшої роботи Колесніченку ще один грант на два мільйони рублів. Планувалося проводити презентації та поширювати брошури серед державних установ і міжнародних організацій, зокрема анонсувалися публічні заходи в Києві.

Частина цих матеріалів, які закликали до широкого використання російської в адміністративній, освітній та судовій практиці, була надрукована великими накладами та розповсюджена безкоштовно. Експерти-лінгвісти та дослідники мовної політики називали їх руйнівними для мовного простору і спрямованими на підрив суспільного консенсусу навколо державної мови.

Варто додати, що публічні візити й нагороди, зокрема візит до Москви й вручення відзнак окремим парламентарям за «популяризацію російської мови», свідчили про зацікавленість російської сторони в просуванні цього порядку денного.

Зокрема, у 2013 році Сергій Ківалов отримав нагороду в Росії, а самі автори неодноразово в публічних виступах називали серед своїх цілей посилення позицій російської мови в Україні.

Після політичних змін 2014 року парламент намагався скасувати закон, однак процедура не була доведена до остаточного вступу в дію; лише в 2018 році Конституційний суд визнав цей нормативний акт неконституційним.

Попри це, вплив положень закону виявився тривалим: у низці регіонів російська отримала статус регіональної, а деякі місцеві ради не поспішали скасовувати відповідні рішення. У результаті в окремих областях та містах робочі практики й адміністративні норми залишалися дещо зміненими у бік широкого вжитку російської.

Під час розслідувань також встановлено, що кілька фігурантів тієї епохи згодом змінили місце роботи чи політичний статус: дехто опинився під санкціями, хтось перебрався за кордон, інші продовжили кар’єру в академічному середовищі чи бізнесі.

Зокрема, Вадим Колесніченко виїхав до російської юрисдикції, у числі звинувачень — заклики до відокремлення Криму; йому було заочно призначено покарання в Україні, а статутні обмеження щодо активів та нагород на нього накладено з боку національної влади. Сергій Ківалов зосередився на академічній і адміністративній діяльності у сфері юридичної освіти.

Провадження, що стосувалися зв’язків родичів і партнерів деяких із цих осіб, виявили бізнес-зв’язки за кордоном, частина яких згодом була предметом уваги через санкційні списки окремих країн.

Таким чином, матеріали з витоку демонструють, що за створенням і просуванням альтернативних звітів і методичних матеріалів стояло не лише ідеологічне підкріплення, а й організоване фінансування, спрямоване на зміну мовної практики в Україні та політичний тиск на державні інституції.

Експерти з мовної політики підкреслюють: хартія Ради Європи, на яку посилалися автори, призначена для захисту мов, які перебувають під загрозою вимирання або маргіналізації, тоді як російська мова до таких категорій не належить, що виключає її використання як аргументу для надання широкого регіонального статусу.

Крім того, у подальші роки наявність методичних матеріалів і брошур із практичними порадами щодо застосування норми лише посилювала неоднорідність практик у місцевому самоврядуванні та судочинстві.

У підсумку комплекс документальних свідчень вказує на те, що просування законодавчої ініціативи супроводжувалося цілеспрямованою інформаційною роботою та зовнішнім фінансуванням з боку російських структур, а наслідки цього проєкту впливали на мовну політику та правоприменення в Україні ще довго після визнання закону неконституційним.

Поставлені факти ставлять перед суспільством питання про межі зовнішнього впливу на внутрішні політичні процеси та про механізми захисту національного законодавчого поля від подібних інструментів зовнішньої політичної маніпуляції.