Справжні патріоти і сміливі тінейджери з міста Буча, які пережили жахи окупації

Військові дії у місті-герої Буча залишають після себе жахливі наслідки: зруйновані школи, квартирні та приватні будинки, а найголовніше – втрата близьких людей. Деякі бучанці, а саме жінки та діти, переїхали тимчасово за кордон, адже Україні допомагають країни-сусіди, особливо Польща та Німеччина. Інші мешканці роз’їхались по інших регіонах країни, де було безпечніше. Наразі бучанці повертаються до свого міста і відроджується заново спокійне та мирне життя. Журналістка NW Юлія Павліченко поспілкувалась із двома підлітками-бучанцями, які наразі живуть без батьків, і поцікавилась як вони переживали бойові дії та як проходить їхнє життя.

На питання журналістки NW відповів Денис Мудрий:

– Денис, ти можеш розказати будь-ласка щось трішки про себе?

– Так звісно я не соромлюсь камери і журналістів (сміється). Мене звуть Денис Мудрий, (Мудрий це прізвище, а не прізвисько), мені пару днів назад виповнилось 16 років, я живу у місті Буча, навчаюсь на другому курсі коледжу, в мене ще є сестра Єва та брат Єгор. Я пережив усе це пекло, адже все бачив на власні очі.

– Ти старший у своїй сім’ї?

– Так, я самий старший. Для мене завжди моя молодша сестра та брат були найважливішими у родині, я за ними піклуюсь, особливо коли мама на роботі.

– На даний час ти живеш один?

– Так, я поки живу один, моя мама спочатку виїхала  з моїми молодшими родичами, коли почались активні бойові дії, до мене приходить постійно приходить в гості мій найкращий друг Максим. І ходжу в гості до своєї бабусі, яка живе в Ірпені.

– Розкажи будь ласка, що ви робили, коли почались активні бойові дії у Бучі?

– Коли зранку 24 лютого ми усі прокинулись від звуків вибуху, якраз бомбили аеродром у Гостомелі, то нам стало зрозуміло, що почалась війна, я спустився у підвал нашого приватного будинку, навів там порядок. Адже ми давно ним не користувались. Прибрав пил, поклав піддони, а на них зверху матраци, потім ще приніс ковдри, електричний чайник та вкрутив лампочку. Все робив швидко, адже ми відчували небезпеку, і тим паче я дуже переживав за маму, брата і сестру.

– Так як у будинку було знаходитись небезпечно, то ви весь час ховались у підвалі, коли велись бойові дії?

– Так, але ми не весь час там були. Періодично піднімались нагору, готували їжу, намагались більше дихати свіжим повітрям, адже у підвалі було дуже сиро, прохолодно. Там було важко весь час сидіти. Як тільки ми чули постріли чи вибухи, а їх було чимало, то відразу спускались у підвал. Потім через кілька днів я звик до вибухів і перестав ночувати у підвалі, але періодично спускався все ж таки туди.

– Твоя мама з молодшими дітьми виїхала через кілька днів після початку бойових дій, чому ти одразу не поїхав із ними?

– Я спочатку вважав, що це скоро закінчиться. Думав, що війна закінчиться за декілька днів, тому не бачив сенсу їхати із мамою. Але далі я бачив, що коїться у моєму рідному місті, в мене є безліч фотографій на яких видно це все жахіття, яке тут коїлось. Тоді я почав усвідомлювати, що це буде надовго, і це буде трагічно. Я залишався у місті до останього моменту, поки не пропало світло, газ та вода, і найголовніше, що закінчилась їжа, адже магазини вже не працювали. По місту вівся активний обстріл, тому не було можливості придбати хоч якість продукти.

– Яким чином ти покидав Бучу, коли зрозумів, що наразі жити небезпечно і дуже складно без світла та їжі?

– 9 березня о шостій годині ранку я вийшов з дому з бабусею з одною валізою у руках. Ми йшли через поле по багнюці майже до початку Києва, а там вже звідти нас забрали.

– Які ти відчував емоції добираючись через поля по багнюці до Києва?

– Я намагався себе заспокоїти і свою бабусю, але це було не так легко, адже по дорозі було багато російських військових, мирних звичайних людей практично не було. У Києві я сів до військових, там зустрівся з волонтерами, які добровільно підвозили людей у більш безпечні місця. Я доїхав з ними до залізничного вокзала, звідти я вирушив до міста Львів, а потім поїхав до Польщі. У Польщі я перебував приблизно місяць, потім вирішив повернутися до рідного міста Буча.

– Що тобі сподобалось у країні Польща?

– У Польщі було дійсно непогано, поляки це добрі виховані люди, які поважають та підтримують  український народ, багато хто допомагає вимушеним переселенцям, пропонують допомогу, надають житло.

– Чому ти не залишився у Польщі, адже вони люб’язно та доброзичливо приймали наших переселенців, і по-братськи усім допомагали?

– Так, поляки чудові люди, але я вирішив не чекати, поки настане мирний час і все ж таки поїхав додому. Тут у мене багато друзів, це моє рідне місто, яке я дуже люблю. Я тут виріс, в мене тут дім, і я патріот своєї країни. Мені було важко залишатися у Польщі, бо я дуже переживав за свою Батьківщину і дуже сумував за нею.  

– Як змінилась Буча, коли ти повернувся із евакуації?

– Це було пусте зруйноване місто. Було небезпечно ходити по вуляцях, так як велика кількість місць була замінованою, попереджали жителів, щоб не ходили у ліс, по траві, не піднімали предмети із землі, адже вони могли вибухнути, спеціально російські військові закладали вибухівку у гаманці, мобільні телефони, іграшки. Було незвично бачити дуже мало людей. Останіми роками в Бучі велося активне будівницвто і стало багато нових жителів. А тут по місту – майже тиша і мало кого можна було зустріти на вуляцях. Магазини ще не працювали, тому їжу я добував у гуманітарних пунктах у волонтерів.

Коментар журналістці NW надав школяр Максим:

Максиме, ти можеш розказати нашим читачам трішки про себе?

– Так можу, хоч трохи незручно (сміється). Мене звуть Максим, мені 14 років, я навчаюсь у Бучанській школі №3, я з найкращим другом – Денисом – ми вже дружимо 8 років. Я, як і він, корінний бучанець, і теж пережив активні бойові дії, які велись у моєму рідному місті.

– Нам стало відомо, що у твоєму приватному будинку перебували орки, що ти можеш розповісті про це?

– Так, у моєму будинку були орки, десь 12 чоловік, вони перебували у нашій хаті приблизно місяць. Ми їх особисто не бачили. Це були буряти, як нам розповіла сусідка, яка все бачила, тому що не виїхала з міста. Ці буряти приходили до неї додому, брали воду з криниці, бо по всьому місту не було постачання води.

– Які у твоєму будинку залишились  наслідки після перебування цих орків?

– Це був просто жах: все було перевернуто, ліжка зіпсовані, залишили після себе величезний безлад, безліч бруду, купу руйнувань, а особливо, у ванній кімнаті. Вибачте за слово, але була купа лайна. Нам навіть довелось після повернення замінити ванну, бо на цей бруд було нестерпно дивитись. Хоча бруд це м’яко сказано, не можу вимовити слово, яке дійсно описує цей безлад.

Найкращі друзі залюбки поспілкувались із командою NW, відповіли на питання журналіста чесно і без усіляких прикрас, розказали все як є простими словами. Не дивлячись, що вони ще підлітки, війна їх зробила чоловіками: вони не бояться труднощів, допомагають іншим людям, намагаються бути позитивними, вірять у перемогу України та по них видно, що вони справжні патріоти. Дуже приємно бачити, що у нас є такі хлопці, адже це наше майбутнє.

Місто-герой Буча може похвалитись безлічю дійсно порядних, добрих, чуттєвих людей, які не залишають один одного у біді, підтримують і допомагають чим можуть, і як можуть. Віримо та знаємо, що перемога України не за горами, якщо уважно перечитивувати історію нашої держави з давніх віків, то стає зрозумілим, що історія майже завжди повторюється, і завжди наша Батьківщина є непереможною. Все буде Україна!!!