LifeStyle Київ Країна Культура Новини Суспільство

Вся історія Приірпіння в одному місці. Інтерв’ю з відданим директором Ірпінського краєзнавчого музею

Поділитись

Вся історія Приірпіння в одному місці. Інтерв’ю з відданим директором Ірпінського краєзнавчого музею

Такий предмет як «Київщинознавство», викладається у місцевих школах Київської області. А школярі Приірпіння мають змогу на власні очі побачити історію свого чудового краю у Ірпінському краєзнавчому музеї, який розташований в центрі міста Ірпінь. Директором музею є Анатолій Іванович Зборовський, який вже багато років відданий своїй роботі. Ще в п’ятому класі відбулось наше знайомство, коли вчителька географії Грабовська Тетяна Миколаївна повела нас у Ірпінський музей. Через багато років ми з Анатолієм Івановичем знову зустрілись, поспілкувались, відвідали його музей, записали інтерв’ю для NW і дізнались багато цікавих та корисних речей.

Анатолій Іванович Зборовський відповідає на запитання журналіста NW

– Анатолій Іванович ви народились в цьому районі, адже так чудово знаєте історію Приірпіння?

– Ні, я народився в селі Скурати, нині вже Коростенський район Житомирської області, але це не так далеко звідси, сюди було зручно добиратися.

– Ким ви мріяли стати після закінчення школи?

– Я хотів спочатку піти на юридичний факультет, але мені відразу заявили, що приймають тільки міліціонерів, медалістів та і то не всіх, а я не медаліст, і подумав чому йти туди, коли я не входжу до тієї категорії, яка має хоч якісь шанси вступити на цей факультет.

– А ще були якісь вподобання?

– Можливо пішов би на журналістський факультет, але треба було ж статися такому, приходжу я в приймальну комісію, а там переді мною сидів хлопець, такого ж віку як я, приблизно після школи, в нього був такий пузатий портфелик. Потім він з цього портфелика почав діставати одну за одною газети з якоюсь своєю публікацією, то ще якісь вирізки з газет, в мене тоді нічого опублікованого не було. І я подумав, що якщо сюди йдуть такі люди, то мені з ними не конкурувати.

Юристом може на наше щастя ви не стали, адже очолююєте такий цінний для нас музей, а яку вищу освіту ви здобули?

– Я вирішив піти в педагогічний інститут на історичний факультет, ну і так несподівано для себе на нього вступив (тоді він називався Київський педінститут імені О. М. Горького, а нині Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, – прим. авт).

– Так як ви закінчили педагогічний інститут, ви працювали вчителем у школі?

– Після закінчення інституту звичайно працював, була педагогічна практика під час навчання, на канікулах двічі працював вожатим. Але це не те, що ти прийшов і вчитель дивиться, щось тобі підказує, коли ти не знаєш, що треба зробити, а там десь півсотні дітей, іноді навіть більше і ти з таким же хлопчиком, чи дівчинкою такого ж віку, як і ти, з ними були практично цілодобово. Тому що треба було стежити за ними, займатися, годувати, з перервою тільки на сон, це була, скажімо так нелегка робота.

– А був який-небудь випадок, який ви добре запам’ятали?

– Була одна цікава деталь, ще на п’ятому курсі, коли ми проходили педагогічну практику у Немішаєвській середній школі, мені запам’ятався такий хлопчик – учень дев’ятого класу Коля Личак. Зараз це Микола Личак, його фотографія тут у нашому музеї, у постійній експозиції «Героя нашого часу». Він загинув на Донбасі захищаючи Україну, приймаючи участь в АТО. А тоді я навіть подумати не міг, що через стільки років стану директором Ірпінського музею, якого тоді ще не було, і буду вішати фото цього хлопчика, який став дорослим чоловіком, і героїчно загинув у бою.

Я так зрозуміла, що раніше до вас, не було музею в Ірпені, отже ви першовідкривач?

– Раніше в ірпінській середній школі №3 працював учитель історії Олексій Миколайович Передерій. Він разом із учнями десь у 1970 році почав збирати експонати з історії і у 1977 році було відкрито шкільний історико-краєзнавчий музей. А потім приблизно через десять років вирішили перетворити його на міський, але там треба було більше знань і досвіду. А так як ми студенти історичного факультету, під час навчання знайомились із роботою київських музеїв, тому у мене був деякий досвід. Я на той час працював позаштатним працівником музею історії Великої Вітчизняної війни, нині Національний музей історії України у Другій Світовій війні, то знав роботу музеїв, знав як організовуються експозиції, закінчив тоді ще курси екскурсоводів при Київському бюро подорожей та екскурсій.

Ви чудовий екскурсовод, тепер зрозуміло звідки у вас такий талант до ведення екскурсій. То як вас привела дорога з роботи у Києві до Ірпеня?

– Я працював на Республіканських курсах підвищення кваліфікації, в мене там була одна знайома, яка дружила з директором Ірпінського парку культури і відпочинку Лідією Василівною Токарською. Лідія Василівна взяла оформлення Ірпінського музею під своє крило, і там склалась така ситуація, коли почали робити музей, то приїхали фахівці з історичного музею і сказали що: «Такого витворяти не можна, коли пишуть від себе, що завгодно». І вони зайшли в глухий кут, просто не було ставки взагалі не те, що директора, а навіть музейного працівника. Передали музей Парку культури і відпочинку, там виділили ставку інструктора з політико-виховної роботи, який повинен був займатися цим музеєм, але знову ж таки справа незвична і ставочка невелика, десь карбонавців 120-130 було на той час, тому таких бажаючих не було. А я на Республіканських курсах займався формуванням програм, завідував кабінетом технічних засобів навчання, мене власна така робота як історика не цікавила. А в Ірпені необхідно було організувати музей, тобто перетворити шкільний музей на міський.

З якого року ви почали працювати в Ірпені?

– Я сам прийшов в Парк культури і відпочинку у 1987 році, і запропонував свої послуги. Призначали на цю посаду через міськом компартії, я правда був безпартійний, але у цьому ж 1987 році, на пленумі ЦК КПРС Михайло Сергійович Горбачов тодішній генеральний секретар, сказав, що на керівну роботу треба призначати людину за діловими якостями, а не за наявністю партійного квитка, тому я якраз підходив під цю ідею, а крім того у міськкомі партії працював інструктором Дмитро Якович Кушнір, він мене знав особисто, знав як я працюю і дав мені позитивну характеристику. Зауважив лише, що я занадто м’який, а треба бути твердішим. Я пообіцяв йому бути твердішим (сміється).

Ви відразу зайняли позицію директора у Ірпінському музеї?

– Спочатку мені сказали, що зараз поки музею немає, він лише в процесі розвитку, відповідно ставки директора музею теж немає, і вона буде коли я повністю організую музей. Ставка була невеличка, а музей тоді був на вулиці Садовій у приватному будинку, і там було подвір’я, яке потрібно прибирати, тому аби мені щось додати пообіцяли півставки двірника. До того ж там був котел, опалення і пообіцяли ще півставки кочегара, головне щоб я зробив музей.

Як тривала робота над створенням музею?

– Працювали дуже напружено, була група художників під керівництвом архітектора Валерія Гуменюка, який займав посаду головного художника Ірпеня. У нього так навіть записано в трудовій книжці. Я як історик казав, де що розміщати, робив підписи. І після такої напруженої роботи ми відкрили музей на Садовій вулиці.

Отже перший музей був на Садовій вулиці, а не як зараз у центрі?

– Так, на Садовій вулиці у колишньому приватному будинку. Після відкриття музею почались такі розмови, нова директор парку культури і відпочинку каже мені: «Ви знаєте приміщення музею мале, а щоб виділити ставку працівника музею, навіть не директора, то треба більша площа», а тоді це був невеликий приватний будинок, тобто площа не дозволяє виділити ставку працівника музею. Нова молода на той момент директорка парку культури сказала, що парк – госпрозрахункова одиниця, тому музей який безкоштовний їм не потрібен, тому що від нього наче ніякої користі і зиску немає.

Після таких слів у вас було бажання покинути все і повернутись до колишньої роботи?

– Це якраз вже був листопад місяць, на попередній роботі на Республіканських курсах вже взяли людину на моє місце, в школу йти викладати пізно, так як перша чверть пройшла (раніше школярі вчились не по семестрах, а по четвертях, тобто чотири четверті на один навчальний рік, – прим. авт).

Штати в школах були сформовані, і я був у такому підвішеному стані, не знав куди йти, потрібно було шукати роботу і невідомо де, невідомо як. Знайшли такий вихід: директор міського будинку культури погодився оформити мене на ставку керівника історико-краєзнавчого гуртка, із зарплатою у 100 карбованців, три роки я числився керівником гуртка. А працював фактично за весь штат музею, я і директор, і науковий працівник, екскурсовод, доводилося стежити за територією, квіти висаджувати.

Але роботу я все ж таки організував, хоча спочатку керівництво думало, хто там в той музей піде і навіщо він треба. Але люди почали ходити, вчителі приводили учнів, я почав публікувати розвідки з історії краю в центральних газетах, потім в міській газеті «Прапор перемоги», згодом її перейменували в «Ірпінський вісник».

Скільки часу знадобилося щоб усі експонати зібрати, аби відкрити повноцінний музей, і хто вам допомагав?

– Передерій Олексій Миколайович почав збирати експонати з 1970 року, тоді він організував краєзнавчий гурток у школі, там діти багато чого приносили: рештки військового спорядження, зброї, предметів побуту. Крім того у нас діяла Ірпінська краєзнавча комісія, яка записувала інформацію з історії, хоча вона через призму такого комуністичного світогляду, але все таки вони зібрали чимало цікавого матеріалу. Музей створювався з одного боку на підставі експонатів, які зібрав Олексій Миколайович з учнями, а з іншого боку з інформації, яка зібрала Ірпінська краєзнавча комісія.

Відданий своїй багаторічній праці музею незмінний директор Анатолій Іванович Зборовський

– Як ваш музей змінив своє місцерозташування?

– Я добивався, оскільки приміщення треба було більше, ну і врешті решт добився у 1990 році. Цей будинок, де наразі розташований музей, якраз здали в експлуатацію, все що ви бачите це віддали музею.

– Крім того, що музей отримав більше приміщення, це ще зручне місцерозташування?

– Місце дуже зручне, так як музей знаходиться саме в центрі. Тут поруч залізничний вокзал, його не треба шукати по школах і будинках, як раніше. Існує навіть такий вираз як «трикутник культури» бо тут музей, бібліотека поруч і музична школа. Тим паче площа дозволила додати ставку директора музею, додали ставку прибиральниці, доглядача, зберігача фондів, але все поступово вдалося добитися.

– Дійсно місце музею дуже зручне, в центрі, тут ходить багато людей, ніхто не зазіхає на вашу площу?

– Так виникла проблема, зараз бачте розвивається приватна торгівля, приватна власність, і на це приміщення зазіхає дуже багато людей, щоб організувати тут якесь кафе чи бутік одягу. Тому за це приміщення доводиться боротися. Колись діючий на той час мер пропонував перенести приміщення музею в Будинок культури на БКЗ (БКЗ це околиця міста, куди не зовсім зручно добиратися, особливо школярам, – прим. авт).

А приміщення у Будинку культури це дві кімнати на другому поверсі, зрозуміло, що туди ніхто не піде, там навіть провели такий експеримент: зробили виставку художника Федора Захаровича Колесніченко, інформацію дали на радіо, у міській газеті, в Києво-Святошинській газеті. До того ж були розклеєні афіши, але жодна людина туди не прийшла. Для музею таке місцерозташування – була би смерть.

– Скільки років ви вже очолюєте Ірпінський краєзнавчий музей?

– Працюю вже 35 років. Мене два рази звільняли з роботи директора музею. Зробили такий висновок, що якщо директор музею не дає знищити музей чи перенести його кудись, то треба спочатку звільнити директора музею, тобто підхід такий, що музей це добре, а Зборовський як директор поганий, його треба звільнити, не дивлячись на те, що я практично виконую всі функції колективу музею. Але є певне законодавство, я двічі поновлювався рішенням суду, така була драматична історія. Мною написано три книги з історії Ірпеня, сотні публікацій в пресі, виступи на телебаченні і на радіо, робота музею триває.

– Анатолій Іванович чому настільки віддані своїй роботі?

– Ну а для чого я сюди прийшов? Для того щоб працювати, це належить до моїх обов’язків, захищати і дбати про музей, щоб він був осередком вивчення історії краю, тим паче люди і зараз приносять експонати, по різному їх збирали. Олексій Миколайович Передерій якось розповідав про кістки мамонтів, якраз демонструвався у кінотеатрах фільм «Легенда про динозавра», діти прибігають до нього і кажуть: «Олексій Миколайович динозавра знайшли!». А це копали кар’єр у Мостищах і знайшли здоровенні кістки, принесли їх у музей, потім консультувалися з науковцями, і визначили, що це були кістки мамонтів, їх знаходять в заплавах Ірпеня, Бучі, і не тільки мамонтів, а ще носорогів, і навіть знайшли кісточку печерного ведмедя, водився у нас і такий великий хижак на території нашого краю.

Майже кожен рік переписуються підручники з історії України, як ви гадаєте навіщо постійно перевидають книжки, хіба минуле може змінюватись?

– Минуле не може змінюватись, але можуть змінюватись погляди істориків на минуле, щоб дати об’єктивну характеристику треба враховувати всі документи, всі дані, які в нас тривалий час замовчувались. Усі хто боровся за незалежну Україну, ті ж петлюрівці, гетьман Орлик, то їх вважали бандитами, бачите час іде, і ті люди, яких вважали бандитами, зараз є шанованими людьми, тому що кожен народ шанує тих борців, які боролися за незалежність своєї країни.

– Яка аудиторія вашого музею?

– Всі люди, які цікавляться своєю історією, серед них є і молодь, і підлітки, діти, оскільки дітям цікаво бачити незвичні речі, які вони не можуть десь побачити, приходять на консультацію, коли проводять роботи, дослідження. Батьківщина починається із землі, на якій ти живеш. Ми можемо впливати на життя краю в якому живемо, і ми повинні подбати про нього передусім, а щоб дбати про край треба знати його, про те як він розвивався, про різні тенденції розвитку, а всі ці знання надає музей.

Вхід у ваш музей безкоштовний, як музей витримує і виживає вже стільки часу?

– Музей живе за рахунок місцевих бюджетних коштів. Гроші виділяються нам на зарплату, добре, що останні роки регулярно виплачують, з міського бюджету оплачується опалення, водопостачання, електрика.

Введення платного входу багато не дасть, тим паче зараз таке скрутне становище, що люди заходять і не питають скільки коштує вхід, а питають платний він чи безкоштовний. Треба вводити посаду касира, буде більшої зайвої мороки, це ж треба підраховувати, видавати квитки, здавати у бухгалтерію.

Якось у нас зробили платний вхід, багато таких прибутків він не дав, а коли закінчились квитки це припинили. Я проти платного входу, це не найкращий вихід, все-таки музей повинен бути безкоштовним.

Анатолій Іванович демонструє свою книгу «Історія Приірпіння»
Директор музею у своєму «володінні експонатів»
Зустріч колишньої школярки і вірного своїй роботі Анатолія Івановича Зборовського

Юлія Павліченко


    11 Серпня

    Голови МЗС ЄС обговорять скасування туристичних віз для громадян Росії наприкінці місяця

    У Білорусі пролунали вибухи на аеродромі “Зябрівка”: були спалахи та ударна хвиля

    Швейцарія представлятиме інтереси Києва в Росії для допомоги незаконно вивезеним українцям – МЗС

    Репутація займає важливе місце або як Дональд Трамп зміг виграти вибори

    Сомельє не радить класти пляшку вина в морозилку: пояснення

    Після вибухів на аеродромі в Криму «в паніці» ті, хто оселився там після окупації – Чубаров

    «Керченський міст має якнайскоріше бути знищений» – Чубаров 

    Угорщина може відмовитися від російської нафти – Лана Зеркаль розповіла, як позбутися залежності від рашки

    З’явилися перші супутникові знімки після вибухів на російському військовому полігоні у Криму

    10 Серпня

    Попри обстріли, Дніпропетровщина вже зібрала 70% врожаю – ОВА

    У Києві сталася смертельна ДТП: подробиці (ВІДЕО)

    Подоляк про заклик Росії до засідання Радбезу ООН через Запорізьку АЕС

    Вісім секретів приготування ідеального борщу

    Прогулянки та відпочинок у столиці: що подивитись у Києві (ФОТО)

    Росія вимагає засідання Ради безпеки ООН через ситуацію на Запорізькій АЕС

    Кулеба закликав Євросоюз і G7 не видавати візи громадянам Росії

    БОЛЬШЕ НОВОСТЕЙ