Борис Возницький: 100 років від дня народження рятівника шедеврів
У Львові вшановують столітній ювілей Бориса Возницького — видатного мистецтвознавця і музейного діяча, який пів століття очолював Львівську картинну галерею, нині Галерею мистецтв імені нього самого. За час його керівництва колекція галереї зросла з близько 8 тисяч до понад 60 тисяч експонатів, а заклад перетворився на найбільший музейний комплекс України.
Про це розповідає NewsWeek
Возницький увійшов в історію як людина, яка системно рятувала мистецькі скарби від знищення й розрухи: ікони, алебастрові епітафії, вівтарні композиції, меблі, гобелени та, зокрема, скульптури Йогана-Георга Пінзеля. Саме його наполегливість і організаторські здібності дозволили зберегти десятки тисяч унікальних речей для наступних поколінь.
У щоденниках, які Возницький вів із 1961 року, чиновник і дослідник описував поїздки, знахідки та операції з порятунку пам’яток. Саме там він сформулював своє життєве кредо: «Доля привела мене в музей. Рятування національної спадщини для мого життя – призначення з Вище. Це – моя доля»
Методи рятування та полювання на шедеври
Діяльність Возницького часто нагадувала детективні операції: він організовував нічні виїзди експедицій, користувався інформаторами в районах і навіть іноді застосовував бюрократичні хитрощі, щоб уберегти твори від знищення. Іноді похідні папери, які складали музейники, переконували радянських посадовців у тому, що скульптура нібито підробка — після чого «фальшивку» вилучали й зберігали, а оригінал залишався в безпеці.
Як приклад, Возницькому вдалося відстояти готичне «Розп’яття Христа» Йогана Пфістера, що нині зберігається у Гарнізонному храмі святих Петра і Павла. Він також віднаходив і порятував надгробки та епітафії в храмах, які за радянської влади перетворювали на склади, спортивні зали чи навіть автостанції.
У 2001 році в палаці Лянцкоронських Возницький виявив мармурові скульптури II століття, які, ймовірно, були привезені до Галичини наприкінці XIX століття. Серед порятованих об’єктів — бронзова фігурка XV століття «Путто з дельфіном», що майже опинилася на металобрухті і яка приписується учневі Леонардо да Вінчі — Андре дель Верроккіо.
Разом з колегами Возницький зберіг і систематизував понад 36 тисяч унікальних експонатів, серед яких роботи Пінзеля, Мартино Альтамонте, Торвальсена, надгробні композиції, поліхромовані дерев’яні скульптури та предмети побутового мистецтва.
«Він їздив на мотоциклі, у нічні поїздки. Це була його пристрасть ‒ знайти і врятувати. І він це робив. Несамовиті, анекдотичні речі розповідав. Ночували в копицях сіна. Вмів заражати своєю пристрастю людей і такими ж людьми оточувати себе. І до радянської влади вмів знаходити підхід. Він проводив екскурсії для різних делегацій і розповідав їм щось нове, видумував легенди, а не просто науково пояснював», ‒ пригадує музейний експерт Зеновій Мазурик.
Організаційна робота і музейна спадщина
Під керівництвом Возницького Львівська картинна галерея значно розширилася: була створена реставраційна майстерня, відкрито шістнадцять відділів, а мережа музеїв і філій охопила десятки пам’яток архітектури — від каплиці Боїмів до Олеського, Підгорецького та Золочівського замків, а також садиби Шашкевича та музейних проектів, присвячених давній книзі чи Пінзелю.
Возницький не лише знаходив і вивозив твори мистецтва з ризикованих місць, а й переконував місцеву владу та партійні інстанції сприяти порятунку пам’яток. Він умів працювати в умовах антирелігійних кампаній 1960–80-х років, коли викидали ікони та руйнували храми, і водночас створював академічні та складні для опонентів аргументи на користь збереження пам’яток.
На початку свого директорства Возницький систематизував експедиційну роботу: групи мистецтвознавців виїжджали у села і містечка Львівщини, Тернопільщини, Івано‑Франківщини, іноді тихо й несподівано, щоб не провокувати конфронтацію з місцевими та партійними структурами, але з максимальною ефективністю рятувати те, що ще було можна.
Його зусилля дали змогу сформувати цілісне уявлення про регіональну барокову школу й вивести українське барокове мистецтво на міжнародний рівень: скульптури Пінзеля експонувалися за кордоном, зокрема у Луврі — мрія, до якої Возницький наблизився, але не встиг побачити особисто.
У межах вшанування пам’яті Бориса Возницького у Національній галереї мистецтв відкрили експозицію «Борис Возницький. Пам’ять і час», що відтворює атмосферу його робочого кабінету, містить портрети колег і друзів та нагадує про масштабні реставраційні ініціативи, які він започаткував.
У Бережанському замку та на інших пам’ятках, за які Возницький боровся десятиліттями, пам’ятають його як людину, завдяки якій вдалося зберегти роботи місцевих майстрів, зокрема творіння Йогана Пфістера в замковій каплиці Синявських.
Пам’ять про Бориса Возницького — це історія про наполегливість, винахідливість і мистецьку відданість, завдяки яким сьогодні українські музеї мають унікальні зібрання барокового та сакрального мистецтва, доступні дослідникам і відвідувачам.
