Культурний спротив: як українські меценати протистояли російській імперії
Українське меценатство ХІХ—початку ХХ століття стало одним із ключових факторів збереження національної культури всупереч політиці заборон і асиміляції з боку російської імперії. Заборонні акти — від Валуєвського циркуляра до Емського указу — обмежували видавничу, освітню та релігійну діяльність українською мовою, але фінансова підтримка культури з боку заможних українців дозволила зберегти пам’ятки, видання й інституції, що сформували основи модерної української нації.
Про це розповідає NewsWeek
Євген Чикаленко, частково Тарновські, митрополит Андрей Шептицький, Симиренки, Ґалаґани, які свідомо формували українську модерну націю
Виставка “До/Нації” у Національному заповіднику “Софія Київська” демонструє, як меценати фінансували збереження і розповсюдження українських текстів і матеріалів: Острозька Біблія XVI століття, Требник Петра Могили, офорти Тараса Шевченка, ескізи Анатоля Петрицького та низка інших цінних експонатів збереглися саме завдяки приватній підтримці. Ця колекція дає змогу простежити не лише артефакти, а й біографії людей, які вкладали власні кошти у становлення української культури й освіти.
Спротив російській імперії
Політика цензури й мовних заборон мала системний характер: Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року обмежили публікацію шкільних, релігійних і освітніх видань українською мовою, заборонили театральні постановки й друк текстів до нот. У відповідь меценати і громадські діячі шукали обхідні шляхи — фінансували видання за кордоном, підтримували школи з українською мовою викладання і створювали недільні та приватні освітні заклади.
- У 1789 році, попри імперські спроби знецінити мову, Максим Парпура видрукував частини «Енеїди» Івана Котляревського, а Семен Кочубей фінансував подальші видання.
- У 1860–1870‑х роках Христина та Олексій Алчевські організували недільні школи для жінок і дівчат з українською мовою навчання.
- У 1876 році, попри заборони Емського указу, Василь Симиренко, Микола Лисенко та Михайло Старицький сприяли виданню нецензурованого «Кобзаря» у Празі.
Такі ініціативи працювали як культурний спротив: через освітні й видавничі проєкти зберігалася мовна ідентичність, формувалися інтелектуальні і художні течії, що згодом стали основою національного відродження.
Підприємництво і культура
Меценатство у багатьох випадках було тісно пов’язане з підприємницькою ініціативою: сім’ї підприємців вкладали капітал у лікарні, школи, музеї, театри й інші суспільні інституції. Родини Бродських збудували в Києві лікарню, синагогу, гімназію, Політехнічний інститут та художній музей; Терещенки робили значні пожертви місту; Симиренки впроваджували промислові інновації й водночас фінансували видання Шевченка.
У Галичині митрополит Андрей Шептицький фінансував навчання талановитих українців у Європі, створив музей, приватні школи й благодійні заклади, розвивав кооперативний рух та підтримував видання Наукового товариства імені Шевченка. Такі інвестиції у культуру й освіту мали системний характер і суттєво вплинули на інтелектуальний капітал регіону.
Дослідники вказують, що меценати ХІХ століття переважно походили з родин, які мали давні, часто козацькі корені, були віруючими й орієнтованими на довготривалу перспективу: вони розглядали підтримку культури як відповідальність перед народом і наступними поколіннями, а не як короткостроковий піар.
У виставці “До/Нації” представлено близько п’ятдесяти оригінальних речей, але надалі науковці виявляють нові імена меценатів і готують каталог, щоб ширше популяризувати ідею відповідального меценатства. Організатори наголошують: приклади минулого можуть відновити позитивний образ відповідального бізнесу, коли інвестиції в культуру та освіту спрямовані на довгостроковий розвиток суспільства, а не на миттєву вигоду чи піар.
Імена, що стали ключовими в історії українського меценатства, — Острозькі, Галшка Гулевичівна, Безбородьки, Терещенки, Ханенки, Попови, Симиренки; до цього переліку додаються митрополит Андрей Шептицький, Володимир Дідушицький та багато інших. Їхні пожертви і проєкти — від видань і шкіл до музеїв і лікарень — зберігають культурні коди й сьогодні, доводячи, що інвестиції в культуру є фундаментом для формування нації.
