Мати українського майбутнього: історія повернення Наталії Терамае
Наталія Терамае повернулася в Україну після понад десяти років життя у Фінляндії. Як журналістка, кураторка мистецьких проєктів і культурна дипломатка вона довго представляла сучасну Україну за кордоном, а після повномасштабного вторгнення активно долучалася до допомоги біженцям. Рішення родини повернутися під час війни мотивоване, зокрема, прагненням зберегти українську ідентичність дітей і відчуття належності до своєї країни.
Про це розповідає NewsWeek
«Я збиралася це зробити щороку. А потім зрозуміла: або зараз, або вже ніколи», – розповідає Наталія Терамае про своє повернення в Україну.
Культурна дипломатія та робота у Фінляндії
У Фінляндії Наталія почала працювати після переїзду у 2014 році. Вона долучалася до громадянських акцій на підтримку України та стала активною учасницею товариства українців у Фінляндії. Щоб виправляти спотворені уявлення про нашу країну, ініціювала курс у межах Ukrainian Studies Гельсінського університету «Сучасна українська культура доби незалежності: з 1991 року і дотепер», створила кіноклуб при посольстві і започаткувала фестиваль «Українські кінодні у Гельсінкі», який став простором для відкритого діалогу та знайомства з українською культурою.
Паралельно з культурними ініціативами Наталія помічала, що у приймаючому середовищі панують російські наративи, а відмінність між українцями та росіянами не завжди була зрозумілою для місцевої аудиторії. Це підштовхнуло її до інформування, просвітництва та створення подій, які змінювали сприйняття України у Фінляндії.
Гуманітарна підтримка та інформаційна робота під час війни
Коли 2022 року вторгнення змінило плани повернення, Наталія долучилася до організації центру допомоги для українських біженців: забезпечували базові речі, житло і психологічну підтримку. Спершу робота мала чисто гуманітарний характер, але згодом до неї додалася інформаційна складова — мовні курси, психологічна допомога і просвітницькі ініціативи для більш ефективної інтеграції.
У процесі роботи виникали й суперечності: частина місцевого населення ставилася критично до преференцій для біженців, виникали питання про фінансування і мовні пріоритети у діяльності організацій. Наталія звертала увагу також на випадки, коли допомога надавалася російськомовними каналами, що, за її словами, могло підживлювати хибні наративи або мати сумнівні зв’язки.
Водночас культурні проєкти залишалися важливим інструментом для розвінчування стереотипів: кінопокази, лекції та фестивалі давали змогу показати різноманітність і сучасність українського життя за незалежності.
«Люди приїжджали без нічого – з дітьми, розгублені, часто навіть не знали, куди їдуть».
Попри значимість роботи за кордоном, у Наталії поступово посилювалося відчуття внутрішньої порожнечі й туги за домом. Депресія, відчуття відчуженості та бажання бути необхідною у рідній країні стали додатковими чинниками для повернення.
Важливим аргументом для рішення стати назад в Україні стали діти. Наталія відзначає, що виховання національної ідентичності для неї — справа престижу й безпеки: вона не хотіла, аби діти виросли «іноземцями» у іншій культурі та втратили зв’язок із корінням.
«Мені дуже важливо, щоб мої діти були українцями. Живучи у Фінляндії, я дедалі більше помічала, як вони змінюються. Я розуміла, що можу втратити цей момент: мої діти стануть іноземцями, а я не стану. І ми будемо наче жити на різних планетах».
Незважаючи на поради не ризикувати — «Куди ти їдеш? Подумай про дітей. Там небезпечно. Тут стабільність» — остаточне рішення було твердим: повернення стало пріоритетом для всієї родини.
Наприкінці 2024 року Наталія відновила життя в Києві: спочатку приїхала сама, згодом до неї приєдналися чоловік і двоє дітей. Перші дні в Україні були супроводжені обстрілами, але діти, за її словами, не боялися. Адаптація потребувала часу: оформлення документів, налагодження побуту, пошук шкільних рішень для дітей. Проте вона відчувала, що зробила правильний вибір і поступово віднаходила себе.
«Я віднайшла себе. Думаю, що ці мої десять років за кордоном були для чогось потрібні. Але мені шкода, що я втратила багато часу».
Після повернення Наталія відчула живість оточення: запахи, людей, важливість дрібних деталей повсякденності, що дали їй відчуття спокою і належності. У творчому полі вона продовжує досліджувати тему міграції: торік вийшов її роман «Іммігрантка», у якому описані непроговорені травми, життя за кордоном і вагомість тимчасових рішень для долі людей.
Інтерв’ю з Наталією записане в межах проєкту «Повернення додому: опрацювання сучасних викликів в Україні за допомогою усної історії», який реалізований громадською організацією «Пост Беллум – Україна» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії у межах програми трансформаційної співпраці.
