Нікіта Кадан: мистецтво під час війни й відсутність «червоних ліній» у Путіна
Український митець Нікіта Кадан розповідає, як війна змінила його практику, які матеріали стали мовою свідчення і чому художня робота може стати доказом у майбутньому
Про це розповідає NewsWeek
Нікіта Кадан — київський митець, лауреат Шевченківської премії 2022 року, чиї роботи зберігаються в європейських музеях, зокрема в Центрі Помпіду. Від початку повномасштабного вторгнення його майстерня перетворилася на бомбосховище, але водночас стала просторою для створення серії проєктів, які рефлектують війну, пам’ять і травму. Кадан досліджує український авангард, політичне насильство та руйнування, а також працює з інсталяцією, живописом і графікою.
«У Путіна немає «червоних ліній», є жага відірвати скільки зможе».
Серія “Тінь на землі” і мова матеріалу
Одним із ключових циклів, створених після 24 лютого 2022 року, стала графічна серія зі «чорними тілами» на полях, виконана вугіллям. Образи виникали в умовах обмежених можливостей — у невеликому альбомі та кількох вугільних олівцях. Поле як символ родючості і як місце насильства поєдналися в пласких силуетах, що нагадують документальні кадри, але трансформуються в художній знаковий ряд.
Кадан підкреслює подвійність сприйняття: чорний силует може бути одночасно образом нападника й його жертви, а реакції на тіла довкола залежать від соціальних наративів і мем-культури. Такі зображення відмовляються від ідеалізації й прагнуть зупинити спроби звести катастрофу до розваги чи пропаганди.
Притулок як музей свідчень і трибунал
У проєкті «Притулок-2» Кадан поєднав матеріальні сліди воєнного життя: верхній поверх інсталяції утворює стіна з книжок, що нагадує про захисні бар’єри в приватних просторах, а нижня частина зроблена з пресованого чорнозему. На фронтальній стіні зʼявляється бронзова рука в чорній патині — символічний сполох, який відсилає до місць масових убивств і до проблеми неможливості звичного монументального вшанування. Митець визначає свою роботу не лише як художній вислів, а й як предмет, що може бути представленим як доказ на суді над злочинами агресора.
Ця матеріальна стратегія повторюється й у інших роботах: порване шрапнеллю залізо, зморшки металу, сліди вибухової хвилі — усе це не лише зображення страждання, а й межа, до якої образ має торкнутися, щоб бути чесним перед реальністю.
Кадан також пояснює, що власний досвід перебування в регіонах після деокупації — побачені тіла, знайомі обличчя, предмети побуту — формує інтенцію робити мистецтво, яке не стерить індивідуальність і не перетворить людей на анонімні статистичні дані.
Виставки в європейських інституціях, зокрема покази в DOX у Празі та експонування робіт у Центрі Помпіду, стали майданчиком не для емоційного шоку, а для аналітичного осмислення: як історіографія, як музей критичного сприйняття, що тримає холодну істину проти спокуси патетики.
У художньому контексті Кадан звертає увагу й на те, як західне очікування «мирних послань» іноді не відповідає на виклики реальності. На його думку, потрібні конкретні заходи підтримки України, зокрема постачання зброї та економічні санкції проти енергетичного сектору агресора; без цього війна може поширюватися далі.
Митець наголошує, що художня робота має узгоджуватися з громадянською позицією, але не зливатися з пропагандистськими наративами. Її завдання — робити матеріальні, зрозумілі свідчення, які ставлять питання відповідальності й нагадують про те, що пам’ять не має бути симпатичною чи зручн ою.
Кадан також розповідає про історичний підхід у своїй праці: з 2014 року зʼявилася чітка історіографічна лінія, яка дала змогу розглядати сучасні події в ширшому причинно-наслідковому контексті. У 2022 році роль художнього «музею» переросла в роль трибуналу, де багато робіт мають функцію доказів.
Загалом його практика демонструє, що мистецтво, спираючись на матеріал і конкретні сліди, може створити мову, здатну передати складність катастрофи для аудиторій за межами України й протистояти спробам її тривіалізації.
