Віктор Мойсієнко: Українська мова має тисячолітню історію та є основою національної ідентичності
У Варшавському університеті побачила світ монографія «Спочатку було слово. Від мовного узусу – до літературної норми (Нарис історії української літературної мови)». Її авторами стали доктор філологічних наук, професор Житомирського університету, член-кореспондент НАН України, старший лейтенант ЗСУ Віктор Мойсієнко та польська дослідниця Йоанна Ґетка.
Про це розповідає NewsWeek
Дослідження витоків української мови
Монографія ґрунтується на аналізі церковнослов’янських текстів української редакції та світських джерел XI–XIV століть із південних земель Русі. Автори аргументовано доводять, що вже від XI століття існувала русько-українська писемна традиція, яка стала підґрунтям для розвитку сучасної української літературної мови. Мойсієнко та Ґетка розвінчують міф про «общевосточнослов’янську» мову, який російська федерація тривалий час використовує у власній пропаганді.
Особливу увагу в монографії приділено тому, як українська та білоруська мови сформувалися в окремі системи ще в період Київської Русі. Дослідники підкреслюють, що сучасна славістика досі перебуває під значним впливом російських і радянських наукових традицій, що призводить до хибних уявлень про мовне минуле східних слов’ян.
Аргументи проти російських наративів
Автори не знайшли жодних науково обґрунтованих письмових свідчень про існування російської мови одразу після розпаду праслов’янської спільноти. Вони пояснюють це браком письмових джерел із території Московського князівства у XI–XII століттях. Мета дослідження — показати конкретні факти, що писемні пам’ятки Києва, Галичини, Волині створювали українці, а мовний простір цих скрипторіїв був безпосередньо українським.
Мойсієнко та Ґетка також ставлять під сумнів два стереотипи: про існування до XIV століття єдиної давньоруської літературної мови для всіх східних слов’ян і про «руську редакцію» церковнослов’янської мови як спільну для регіону. За їхніми даними, можна виокремити дві чіткі мовні структури: українську (русько-українську) на півдні та новгородсько-руську на півночі.
У розмові з професором Мойсієнком він підкреслює, що його робота — це продовження багаторічних досліджень та боротьби за правду про українське мовне минуле навіть під час служби у ЗСУ. Він нагадує, що більшість найдавніших рукописів із українських земель опинилися за межами України: багато з них були вивезені до росії.
Монографія має двомовне видання — польською та українською мовами, доступна як у друкованому, так і в електронному вигляді. Автори доводять, що вже в XI столітті на основі писемних пам’яток можна виділити дві мови: русько-українську (Київ) і новгородську. Поява білоруської мови простежується пізніше, в кінці XIII–XIV століть, проте ознак, які б чітко ідентифікували її раніше, у писемних джерелах не виявлено.
У нашій праці на тисячах прикладів продемонстровано тяглість української фонетики від ХІ століття до сьогодення
Дослідники вказують, що основна ідея про «єдність» і «общность» східнослов’янської писемності є міфом, вигідним кремлівській пропаганді. Українські пам’ятки містять численні особливості, які лягли в основу сучасної літературної мови, і саме Київ був центром формування цієї традиції.
Росія використовує українські та новгородські пам’ятки для укладання власних словників, називаючи їх «російськими», хоча переважна більшість матеріалу — це саме українські джерела XI–XVI століть. Мойсієнко наголошує, що «Словник української мови XVI–першої половини XVII століття» створюється у Львові вже понад 30 років, оскільки ця праця надзвичайно складна й потребує державної підтримки.
Мовні особливості та історична спадщина
Монографія докладно описує важливі мовні риси української мови XI–XIV століть: поява «і» замість «ять», плутання «и»-«і», зміни у вимові після шиплячих, тенденцію до усунення нагромадження приголосних, характерну для українських текстів форму дієслів без кінцевого «ь». Саме ці ознаки простежуються у пам’ятках Софії Київської та стали основою для сучасної мовної норми.
Дослідники наголошують, що церковнослов’янська мова української редакції дозволяла відображати особливості рідної мови тогочасних писців. Вони заперечують існування спільної «руської редакції» церковнослов’янської мови в XI–XIII століттях, натомість стверджують про її київський, руський, український характер.
На думку Віктора Мойсієнка, нинішня війна росії проти України — це не лише боротьба за територію, а й за культурно-мовну спадщину. Росія намагається привласнити досягнення української писемності, і тому захист мови — це захист національної ідентичності та державності.
Ми захищаємо свою землю, спадщину, мову, культуру, історію. Розмовляти українською мовою, думати нею не тільки на роботі, але й вдома ‒ це найкращий захист для української мови. Хочеш захистити українську мову ‒ говори українською мовою.
