життя українських селян у XVIII–XIX століттях

140 років тому, у 1883 році, діячі Полтавського і Чернігівського земств, себто органів місцевого самоврядування, почали зібрані ними статистичні дані порівнювати з тими, які були зібрані під час «Рум’янцевського опису» (1765–1769). Його робили з метою обкласти населення податками, і тому він містив дуже багато господарських даних. Після того, як порівняли дані, розгорілися дискусія між земцями. Одні доводили, що жити стало краще, рівень життя підвищився. А натомість інші – нічого подібного, гірше стало жити.

Більше про те, як змінювалося життя українських селян у ХVIII–XIX століттях, у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» розповів історик, співробітник Національного музею народної архітектури і побуту України Вадим Назаренко, який досліджує цю тему в рамках проєкту Національного фонду досліджень України.

– Яким був перший аргумент? Почали з того, що жити стало краще, чи з того, що жити стало гірше?

– Почали з того, що жити стало краще. Дослідник Петро Червінський порівняв матеріали «Рум’янцевського опису» із даними, яке зібрало Чернігівське земство: майновий стан населення і господарства Кролевецького повіту. Тогочасний Кролевецький повіт – це до 2019 року Коропський район Чернігівщини і Кролевецький район Сумщини. І в нього по більшості показників вийшло, що жити стало краще.

Потім інший дослідник Олександр Шликевич написав у відповідь критичну статтю. Це приклад такої хорошої критики і наукової полеміки не лише для ХІХ століття, а й для ХХІ також. Він пройшовся по пунктах і показав, що насправді загальний рівень добробуту не зріс, а в багатьох моментах погіршився, зокрема, по основних показниках: вартість землі у співвідношенні до заробітку селянина-наймита, оподаткування, забезпечення землею і худобою.

Насправді, ця кількарічна дискусія зафіксувала типовий приклад аграрного перенаселення. Кількість населення зростала, одночасно зростала екстенсивність господарства – розорювали більшу кількість площ.

– Хіба вільних площ аж так багато було?

– Якраз були. За 100 років на 85% відбувся приріст ріллі і сіножатей. Але загальна продуктивність відставала. Врожайність у нас рости почала десь аж на межі ХІХ–ХХ століть. Загальна забезпеченість землею більшості населення погіршилася. Структура землеволодіння стала невигідною для основної маси селян.

Якщо за Гетьманщини лише 12-14% землі було в руках козацької старшини, а решта належала козакам і селянам, то на кінець ХІХ століття більше третини – вже в руках дворянства. Тобто така частка землі в руках верхівки зросла від 13% до більше ніж 30%. А в селян і козаків вона хоч і зростала, але за кількістю населення не встигала.

– Від початку до кінця ХІХ століття населення українських губерній в складі Російської імперії збільшилося майже у двічі – з 11 до 19 мільйонів. І переважно це було селянське населення.

– За розрахунками Шликевича, якщо на 100 осіб в 1767 році припадало 136 десятин землі, то в 1883 році на 100 осіб припадало 123 десятини землі. Вже на 13 десятин менший показник.

– Земля – головний тогочасний ресурс в Україні.

– У козацького стану (у ХІХ столітті на Лівобережжі ще в документах писався) приросту землеволодіння практично не відбулося. Хоча відбулося значне розорення площ. По суті, приріст відбувся в дворянства і незначний приріст – у селянства.

Щодо співвідношення ціни на землю і заробітку. У 1767 році десятина землі коштувала близько 2,5-3 рублі – це річний заробіток наймита, як тоді казали, «на господарських харчах і одежі». Наприкінці ХІХ століття наймит заробляв 25-30 рублів на рік, але ціна землі була в 4-5 разів більша.

Отже, в 1760-х роках людина йшла в найми і за 5 років могла заробити на 5 десятин землі – мінімум, щоб стати середняком. А натомість наприкінці ХІХ століття за 5 років наймит міг заробити менше від 1,5 десятини землі.

– Чим пояснити дорожчання землі в той час?

– По-перше, зростання населення; а по-друге, кінець ХVІІІ століття – ну, куди дівати зерно? Портів ще немає – немає куди вивозити. Можна хіба горілку викурювати і продавати.

А ХІХ століття – вже активна торгівля. Оці всі дворянські господарства були заточені на вирощення пшениці, щоб її продавати через чорноморські порти. Тому ціна на землю обганяла оплату праці.

– Те, що Україна, як кажуть, стала «годувальницею Європи», зумовило значне здорожчання землі?

– Так.

– А як змінилося селянська господарство з ХVІІІ по ХІХ століття?

– Можна побачити, що воно дрібнішає.

Для ХІХ століття наділ, щоб виростити все необхідне, сплатити податки, а надлишок продати, щоб докупити все необхідне – мінімум 5 десятин потрібно. У Полтавській і Чернігівській губерніях тоді було дуже велике малоземелля. Тому звідти масово йшли на заробітки, а в другій половині ХІХ століття починається масова міграція – переселялися на Південь або на Далекий Схід.

– А як змінилося господарство в плані забезпечення худобою?

– Тут цікавий показник – худоба зростала у селян і козаків дуже швидко, набагато швидше, ніж збільшувалася кількість сінокосів. Статисти це пояснювали тим, що, мабуть, люди величезну кількість того, що вирощували на полі, згодовували худобі. А інші просто писали: «ви подивіться на нинішню худобу – на цих волах вже в Крим ніхто не доїде».

– Що малося на увазі?

– Худоба була доволі різнокаліберна.

У заможних господарів була хороша худоба – відгодовані коні, воли і так далі. А в бідних селян – худі шкапи ледве могли плуга тягти. І коли читаєш описи, скільки могли землі обробити, ніби у двох господарів ті самі двоє коней чи один, а за день вони виорювали різні площі. Тому що багатший свого коня краще годує, а бідний – гірше.

Раніше чим бідніше господарство, тим гірше годували, а тому менші коні, менші корови дають менше молока, кури навіть гірше несуться. Маємо дякувати сучасній селекції, що вивела величезну кількість нових порід продуктивних.

– Невже у ХVІІІ столітті коні були більші й кури краще неслися?

– Щодо курей я вам не скажу. Але якщо говорити про коней і волів, про ті показники, то вистачало загалом кормів, запасів і так далі.

Що важливе таке відбулося – масове зменшення кількості волів і перехід до коней як головної робочої худоби. У XVIII столітті переважно орали плугами, в які запрягали по три пари волів. Шість волів! На кінець ХІХ століття більше орють кіньми: двоє коней, а на Поліссі навіть сохою орали, в яку запрягали одного коня. Крім того, кількість волів зменшується ще й через розвиток залізниць.

– Корови, свині, вівці – наскільки змінилося поголів’я?

– Наприклад, у 1767 році у вже згаданому Кролевецькому повіті на 100 осіб припадало 32 голови робочої худоби, 16 корів і 54 вівці. Через 100 років показники майже не змінилися: робочої худоби 34 голови, 19 корів, тобто невеличке зростання, а натомість кількість дрібної худоби зростає до 99 голів. Можливо, це якраз показник певного зубожіння.

– А чому ж це вівці означали зубожіння?

– Тому що бідні господарства, які не могли тримати велику рогату худобу, намагалися тримати бодай невелику кількість овець. Господарств, в яких немає тяглової худоби, тримали вівці. Ось, наприклад, опис бідного селянського господарства в Довжицькій волості між Черніговом і Любечем: у чоловіка 2,5 десятини землі, немає ні вола, ні коня. Оскільки нема робочої худоби, то він землю здає в оренду, отримує відсоток врожаю, а сам ходить у жнива заробляє. І тримає кілька овець і свиню. З овець вовна – жінка може сукно наткати і щось пошити.

У деяких регіонах помітне зростання свинарства. Наприклад, у Золотоніському повіті в описі 1767 року взагалі немає такого приміщення, як саж. Це на Полтавщині і Чернігівщині хлів для свиней – маленьке дерев’яне приміщення, дуже тісне, щоб свиня там не рухалася і швидко набирала вагу. А натомість у ХІХ столітті сажів уже доволі багато.

– Що виникло за ці 100 років – постала галузь цукроваріння. Як це змінило життя селянина?

– Змінило суттєво. По-перше, багато селян почали ходити працювати на цукрових заводах. Там платили досить непогані гроші. Людина могла заробити значно більше, ніж працюючи наймитом. Наймит міг заробити 25-30 рублів за рік – оплата на цукровому заводі була 6-8 рублів у місяць.

– Але ж це сезонна робота. Скільки місяців тоді тривала праця на цукровому заводі?

– Так, не круглий рік праця. Але це робота на плантації і робота на заводі.

А ще дехто вирощував цукровий буряк і продавав. Тобто частину городу відводили і вирощували, ще й на цьому якусь суму заробляли.

До речі, найприбутковіший був тютюн, але його вирощування тоді – доволі трудомісткий процес. Багато тютюну селянин на продаж не міг виростити. Але найбільша додана вартість була не від цукру і не від конопель, а саме від тютюну.

– За ті 100 років з’явилася залізниця. Наскільки вона сильно змінила життя селянина?

– Залізниця включила селянина в ринок.

Пантелеймон Куліш у «Листах з хутора» писав, що, мовляв, нехай десь чугунка гуркоче в далині, а ми давайте жити на хуторах. Так от, сказав би, що залізниця селянина витягла з хутора. Селяни і до цього ходили на заробітки, але залізниця це все значно прискорила. Можна було поїхати кудись на заробітки на значно дальші відстані. Хто мав великий капітал – міг торгувати. Ми кажемо, що залізниця вбила чумацький промисел. Але ж є приклади, коли колишні чумаки, маючи капітал, просто залізницею стали перевозити товари. Тобто тут залежало, хто і як пристосувався.

Залізниця давала селянинові додаткові можливості заробити. Наприклад, людина займалася різьбою по дереву – точила дерев’яний посуд. Це популярно було на Чернігівщині: Новгород-Сіверський, Семенівка, Корюківка. Цей селянин вантажив товар на віз і їхав по ярмарках. І так міг доїхати аж до Одеси. А там він підводу з кіньми продає, купляє залізничний квиток і повертається назад додому.

Також розвивається річковий транспорт, йде активне освоєння Півдня. Де заробити молодому хлопцю з Чернігівщини грошей на весілля? У ХVІІІ столітті можна було піти в найми. У ХІХ столітті дуже прибуткова робота – оснач. Ми знаємо, як у Карпатах лісосплавом займалися. По Дніпру колись теж масово йшов лісосплав. Ось цих людей називали осначами. Це здебільшого молоді хлопці або чоловіки, яким треба було віддати борги чи швидко заробити. Вони весною піднімалися вище по Дніпру або по Десні, там наймалися і сплавляли оці величезні плоти до Катеринослава чи навіть до Херсону. Кілька тижнів займала ця мандрівка, і за цей час вони заробляли стільки, скільки в наймах можна заробити за рік.

– Як змінилася інфраструктура села?

– Село ХVІІІ століття – це церква і шинок. При церкві могла бути якась богадільня чи шпиталь, могла бути школа. У ХІХ столітті, після реформи 1861 року, з’являються органи селянського самоврядування – волосні управи. З’являється мережа церковнопарафіяльних шкіл.

Все-таки школи ХVІІІ і ХІХ століть – це різні школи. В нас побутує міф, ніби у ХVІІІ столітті освіта була краща і майже всі вчилися. Насправді, це не так. Не всі школи були освітніми закладами. Там просто могли жити дяки.

– Школа – це попервах був гуртожиток?

– Так, і там вчилися досить мало – переважно діти духовенства, тому що для них освітній ценз був.

У ХІХ столітті у деяких селах з’являються якісь невеличкі виробництва.

– Головне виробництво на селі – це млин.

– А тут відбувається насправді досить цікаве – можна говорити про своєрідну революцію.

Якщо взяти «Рум’янцевський опис», то Лівобережна Україна має здебільшого водяні млини. Якщо говорити за Кролевецький повіт, то в 1767 році має 46 водяних млинів і 68 вітряків, а в 1883 році – тільки 11 водяних і 727 вітряків.

Червінський, який спричинив дискусію, писав: у ХVІІІ столітті водяний млин дуже дорогий, його власник тільки якась заможна людина – сотник, полковник або це власність монастиря. А вже на другу половину ХІХ століття відбувається певна революція – селяни виривають оцю монополію на помол зерна. По суті Україна вітряковою стала у ХІХ столітті, а не у ХVІІІ столітті.

– Чим це було зумовлено? Що стало поштовхом переходу від водяного млина до вітряка?

– Думаю, що селянська господарська активність. Тому що власники млинів брали великий відсоток. У ХVІІІ столітті – одну десяту часто брали. А селянин міг збудувати невеликий дешевий вітряк.

Середній вітряк коштував 60-80 рублів у ХІХ столітті, тоді як у ХVІІІ столітті ціна водяного млина – 200-250 рублів. І це ще інфляцію за століття треба врахувати! Тобто попервах це могла дозволити собі тільки еліта. Водяний млин у ХVІІІ столітті коштував, як 10 хат у селі, а вітряк у ХІХ столітті – як половина хати.

Звісно, вітряки мали меншу виробничу потужність. Тому треба було десяток вітряків, щоб замінити один водяний млин. Але, з іншого боку, це виривало монополію, і це могла собі дозволити більша кількість людей.

Відбувається певне виривання селянина з традиційного укладу натурального господарства. Він розуміє, що можна заробляти. Бо у XVIII столітті що селянину потрібно? Виростити зерно, з якого їсти хліб і робити крупи. А надлишок навіщо йому продати? Це купити трохи одягу, горілки, солі, купити косу і серпа. І все – більше йому нема на що витрачатися. Натомість у ХІХ столітті вже ростуть потреби. Відповідно селянин намагається більше орієнтуватися на товарний ринок.

– Ви, опрацьовуючи цю тему, для себе який зробили висновок? Все-таки з ХVІІІ по ХІХ століття пересічному селянину стало жити краще чи гірше?

– Попри те, що малоземелля збільшилося, все-таки харчування селян урізноманітнилося. З’явилися нові сільськогосподарські культури, більш продуктивні. Тобто харчування трохи змінилося – і по різноманітності, і по калорійності.

Якщо говорити про житло, то воно збільшується, люди починають будувати більш просторі хати. Рівень доступу до медичного забезпечення теж покращується. Можемо говорити, що у ХІХ столітті вже починають робити щеплення від деяких видів хвороб, наприклад, віспи.

Південь активно розвивався і поглинав велику кількість населення. Багато людей йшло туди на заробітки, і там залишалися. І коли Херсонське земство намагалося етнографію дослідити, то бачили, що в однієї селянки плахта з Полтавщини, в іншої – зі Слобожанщини… Але Центральна Україна все одно відчувала аграрне перенаселення.

Найгірше – це те, що все-таки в пересічного селянина стало менше землі, стало більше малоземелля.

– Варто наголосити, що земельний голод і надалі залишався найбільшою проблемою для українського села. На початку ХХ століття це призвело до низки селянських протестів і заворушень, а невдовзі істотно вплинуло на перебіг та підсумки Української революції 1917–1921 років.