Іран відчув, що означає підтримка росії під час ударів по Тегерану
Коли вранці в суботу по Тегерану було завдано ударів з використанням американських та ізраїльських бомб, іранський міністр закордонних справ одразу зателефонував до Москви, шукаючи реагування і допомоги.
Про це розповідає NewsWeek
На іншому кінці лінії, за офіційною російською заявою, глава зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров висловив іранському колезі співчуття та пообіцяв словесну підтримку, однак реальної військової допомоги не запропонував.
Ця ситуація вкотре продемонструвала, що для деяких партнерів росія виявляється радше джерелом політичних заяв, ніж гарантом безпеки. Іран приєднався до списку держав, серед яких вже були сирія та венесуела, які на власному досвіді відчули обмеженість практичної підтримки з боку Кремля у критичні моменти.
Обмежений формат співпраці
З початком повномасштабної війни проти України кремль позиціонував себе як провідник ідеї багатополярного світу. Однак у вирішальні моменти ця риторика часто не супроводжується реальними діями, коли мова йде про захист союзників під час зовнішніх ударів.
Приклади вже були помітні: наприкінці 2024 року сирійський режим під сильним тиском усвідомив, що заяви Москви про підтримку не гарантують безпечного вирішення криз у разі масованих атак. Так само і з Венесуелою, коли її лідер опинився за ґратами, і сумніви щодо оперативної допомоги з боку росії стали очевидними.
Після суботніх подій з’явилася й більш драматична заява: президент США Дональд Трамп оголосив про загибель верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї під час удару по Тегерану. Ця заява додала напруження і посилила обговорення того, наскільки партнерські відносини з росією можуть забезпечити реальну підтримку у разі ескалації.
У минулі місяці Москва й справді обмежувала свою реакцію публічними засудженнями та дипломатичними кроками. Навіть коли Ізраїль і США завдали ударів по іранських об’єктах, позиція росії залишалася переважно символічною: від заяв про посередництво до пропозицій зберігати запаси збагаченого урану на своїй території.
«Хочу підкреслити, що підписання договору не означає створення військового союзу з Іраном або взаємної військової допомоги», — пояснював тоді Держдумі заступник міністра закордонних справ Росії Андрій Руденко.
Ці слова нагадують, що хоча у квітні 2025 року між росією та Іраном був укладений договір про стратегічне партнерство, він не передбачає пункту про взаємну оборону. Отже, формальні домовленості не прирівнюються до автоматичної військової підтримки у разі нападу.
Військова взаємодія і її межі
Попри це торгівля озброєннями та військово-технічна співпраця тривали: Іран постачав росії ударні безпілотники Shahed і ракети, а Москва погоджувалася на поставки певних озброєнь і навчання. Однак навіть спільні навчання у Оманській затоці були радше демонстраційними — за наявними даними, у маневрах брав участь лише один російський корабель.
У грудні минулого року росія ухвалила рішення про постачання переносних ракетних комплексів на суму кількасот мільйонів євро, готуючи Іран до можливої ескалації. Водночас у критичний момент ця готовність не перетворилася на оперативне втручання.
Така розбіжність між словами та діями підриває довіру до москви як до надійного союзника, але водночас дає їй можливість використовувати ситуацію у власних інтересах. Кремль може наголошувати на порушеннях міжнародних норм із боку заходу та позиціювати власну бездіяльність як свідомий вибір політичної нейтральності чи стратегії.
Крім того, нездатність втрутитися може стати аргументом у внутрішніх і зовнішніх дискусіях: російська влада, ймовірно, робитиме акцент на тому, що саме західна політика і дії США підривають міжнародні правила, а не її власна відмова застосувати силу.
Реакції у політичних елітах і експертному середовищі не забарилися. Декілька російських посадовців та пов’язаних із Кремлем політологів уже використали події для критики зовнішньої політики заходу та виправдання власних кроків, наголошуючи, що такі кризи підтверджують їхню позицію щодо необхідності жорсткішої лінії у відносинах із Заходом.
Підсумовуючи, нинішній епізод показав, що для деяких партнерів росія залишається переважно політичним союзником зі значними обмеженнями у сфері безпеки. Це спонукає до перегляду очікувань від стратегічних домовленостей і ставить питання про реальну здатність міжнародних угод гарантувати захист у кризових ситуаціях.
