Українці в Європі живуть у підвішеному стані через війну
Багато українців, розселених по Європі після повномасштабного вторгнення, продовжують жити у стані невизначеності — вони не впевнені ні в термінах повернення, ні в тому, якою буде їхня країна після війни. Марина Бондаренко, 51-річна журналістка, описує свій побут у Польщі: у квартирі стоять три зібрані валізи, які чекають на день, коли повернеться мир, а сама вона працює в україномовній редакції, орієнтованій на спільноту понад 1,5 млн українців у Польщі.
Про це розповідає NewsWeek
«Було так багато моментів, коли ми думали: “Ось і все, ми нарешті повертаємося”. Ми кілька разів ходили на пошту, пакували речі в коробки, абсолютно впевнені, що їдемо додому», — сказала вона.
Причини затримки повернення
Марина виїхала разом із сином і матір’ю після того, як росія розпочала вторгнення 24 лютого 2022 року. Спочатку родина сподівалася лишитися за кордоном на місяць чи два, але з часом тимчасове перемістилося у триваліший період. Повномасштабне вторгнення росії спричинило одну з найбільших міграційних криз у Європі після Другої світової війни: за даними ООН, понад п’ять мільйонів українців опинилися в різних країнах Європи, зокрема великі спільноти сформувалися в Центральній та Східній Європі.
Серед переміщених осіб значну більшість становлять жінки й діти — це наслідок запровадженого в Україні воєнного стану та заборони на виїзд чоловіків призовного віку. Саме сімейні обставини і побоювання за безпеку найчастіше гальмують повернення.
Безпека, робота та адаптація: чому люди залишаються
Бондаренко прагне бути разом із чоловіком Андрієм Дудком, 44-річним колишнім телеоператором, який нині служить оператором дронів на передовій. Проте повторні хвилі російських авіаударів, особливо суворі зими з відключеннями електропостачання та опалення, змушують її відтягувати повернення. Жінка пояснює, що не може наражати дитину на ризик перебування під обстрілами або в умовах без світла й тепла.
У країнах перебування створюються великі українські громади — у Польщі це передусім Варшава та Краків. Наявність значних спільнот інколи породжує напруження з місцевим населенням: з’являються скарги щодо доступу до соціальних виплат і робочих місць. Ці суперечності додають відчуття невизначеності для тих, хто покладає на повернення на нормалізацію ситуації в країні або на умови в місці тимчасового перебування.
Уряд України висловлює сподівання, що після завершення війни близько 70% громадян, які виїхали, повернуться, але соціологічні опитування фіксують поступове зниження частки тих, хто хоче повернутися постійно.
Ситуація особливо складна для дітей. Для 11-річного сина Бондаренко, Данила, Україна дедалі більше перетворюється на віддалений спогад: хлопцеві подобається життя в Польщі, незважаючи на поодинокі випадки ворожого ставлення в школі, і він не впевнений, що колись повернеться в Україну.
Паралельно інші переселенці починають будувати нове життя в далекших країнах. Ірина Кушнір та Ольга Єрмоленко, які були подругами зі школи в Харкові, опинилися в Стамбулі та по-різному адаптувалися: Кушнір, яка залишила в Україні доньку, нині викладає україністику в Стамбульському університеті та вийшла заміж за громадянина Туреччини; Єрмоленко працює дистанційно фінансовим спеціалістом для українських клієнтів і водночас піклується про 73-річну матір, що лишилася в Харкові.
Обидві жінки визнають, що не відчувають повної інтеграції: відчуття «бути між двома життями» залишається. Вони вчать місцеву мову, будують професійні зв’язки, однак постійно слідкують за новинами з України й живуть у страху, коли бачать повідомлення про удари в бік їхніх домівок.
У підсумку, для багатьох українських родин життя за кордоном стало тривалим періодом тимчасовості, у якому поєднуються прагнення повернутися, страхи за безпеку рідних і реалії адаптації до нових умов проживання.
