Країна Культура Новини Права людини Суспільство

«Вчила дітей українських традицій, а тепер бережемо російські?». Історія переселенки з Запоріжжя, яка прожила понад пів року в окупації

«Вчила дітей українських традицій, а тепер бережемо російські?». Історія переселенки з Запоріжжя, яка прожила понад пів року в окупації

56-річна Тетяна Геєнко – з Плодородного, що за 35 кілометрів від Мелітополя на Запоріжжі. Зараз її село захоплене російськими військами, жінка прожила понад пів року в окупації й ледь не поплатилася життям за проукраїнську позицію. До повномасштабної війни Тетяна була депутаткою сільради, працювала бібліотекаркою та завідувачкою музею, зібрала колекцію старовинних вишитих рушників, пропагувала українські традиції серед місцевих.

Яким було її життя до війни та під час окупації, що не дає впасти духом зараз, в евакуації, Тетяна розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

В трубку кричить: «У вікно бачу – летять «Гради»

«Звичайні українці»

Тетяна Геєнко народилася в селі Радісному, зараз – Мелітопольського району. Тому, каже, що би не було, вона йде по життю з усмішкою. Більшу частину свого життя провела в Плодородному, з родиною. Зараз у неї – троє дітей і четверо онуків. Діти: 38-річний Віталій, 30-річий Сергій і 26-річна Анастасія.

Вдома вони з чоловіком тримали велике господарство – свині, гуси, качки, обробляли чималий город.

Ми жили на своїй землі, мали свої паї, здавали їх в оренду

«Ми жили на своїй землі, мали свої паї, здавали їх в оренду. Але мали ще й свою землю для обробітку, тримали господарство. Свого часу у нас було по 60 свиней, три корови, три бики. Досить масштабне господарство як на середнього селянина. Але ми, звичайні люди, звичайні українці, жили звичайне життя», – каже жінка.

Тетяна Геєнко вдома

До повномасштабної війни п’ять років вона працювала бібліотекаркою та завідувачкою музею. Досліджувала історію села, зокрема німецький контекст: Плодородне (до 1945 року – Райхенфельд) було засноване 1810 року переселенцями з Німеччини. Тетяна знайшла нащадків німців, які жили в селі й були депортовані радянською владою. До речі, саме вони допомогли доньці Тетяни з евакуацією, коли в Україні розпочалися активні бойові дії.

Моя бабуся розповідала, що їм запропонували будинок, звідки депортували німецьку родину

«Є довоєнний запис: я роблю цим німцям екскурсію. Розповідаю про депортацію з таким болем, з таким переживанням. А моя доля була – це повторити. Один до одного, досвід переселення. Ми виїхали з дому так само, як вони, думаючи, що на тиждень-два… Ще моя бабуся розповідала, що їм запропонували будинок, звідки депортували німецьку родину. Вона зайшла в той дім, казала, там все є, але такий біль стоїть. Лялька лежить кинута – значить, дитинка була. Шафки, серветочки біленькі. Чуже. І сльози. Казала: «Я розвернулася й пішла, я плакала всю дорогу». Бабуся каже: «Ні, ми будемо в чужій землянці, але не треба нам чужу хату»… Ми поїхали точно так. Все кинули і поїхали…», – говорить Тетяна.

Вишивка й колекція рушників

Жінка з захопленням вивчала не тільки історію села, а й свій родовід. Її предки пережили розкуркулення й сибірські табори.

Бабусю з чотирма дітьми заслали до Сибіру, а дідуся застрелили

«1929-го дідуся по маминій лінії, який мав особняк і велике господарство на Херсонщині, розкуркулили. Бабусю з чотирма дітьми заслали до Сибіру, а дідуся застрелили, не дали родичам і похоронити. 10 років бабуся з дітьми прожили в Сибіру. А 1939 року повернулися в Україну. Саме тоді, коли німців з селища на Запоріжжі депортували», – каже вона.

Саме від бабусі, згадує Тетяна, вона перейняла інтерес до українського мистецтва, зокрема вишивки. Захопилася рукоділлям сама й почала збирати колекцію старовинних рушників.

Тетяна Геєнко з колекцією рушників

Тетяна Геєнко з колекцією рушників

«Мій інтерес до вишивки виник в дитинстві – бабуся була вишивальницею, гаптувала бісером священицькі ризи. Мама працювала в колгоспі важко, але також вишивала. Приходила додому з роботи: ну ще квіточку, ну ще стеблинку. І в нас дома всі фотографії, все було в рушниках. Стара сільська хата – все розшито. Так прийшло захоплення і до мене – вишивала гладдю, хрестиком. І стала збирати – то мамині, то сусідчині. Потім – по селу. Десь хтось шматочок дасть вишивки – вже й рушника немає, а зберігся шматочок. Я це все відбілювала, реставрувала. Назбирала близько 150 рушників. А потім ми хотіли зробити таку локацію українських традицій, зробили ремонт, аби там розмістити цю колекцію», – говорить Тетяна.

У рідному селищі жінка керувала творчою студією, вона гуртувала навколо себе і дітей, і дорослих. Зі своїми витворами вони об’їздили ледь не всю Україну, побували й у Болгарії.

«Хтось робив великі квіти, хтось – мило, хтось вишивав. У нас було коло жінок-однодумців. До нього входило також кілька жінок з інвалідністю. Одна з них, наприклад, плела надзвичайні гердани. Ми продавали їх на наших ярмарках. Коли людина обмежена в можливостях, але живе в родині, вона хоче приносити користь цій родині. Тому ця творчість була надзвичайною підтримкою. У неї з’являлося бажання жити, відчувати себе потрібною, вона захоплена справою. А потім підтягнулися діти. Знайшлися спонсори, які нам купували матеріали. З виставками ми побували майже в усіх великих містах України, а також у Болгарії, на днях України», – розказує Тетяна.

«Люди зникали, їхні порожні машини знаходили на трасі»

У планах були нові виставки й створення Центру українських традицій у селі, це знаходило підтримку в керівництва громади, каже Тетяна. Але цим мріям завадила війна. Вранці 24 лютого 2022 року синові зателефонувала донька Тетяни. Вона жила в Харкові, на Північній Салтівці. Район опинився під обстрілами в перші години повномасштабного вторгнення.

В трубку кричить: «У вікно бачу – летять «Гради»

«Дзвінок з Харкова. Телефонує не нам, батькам, щоб не налякати, а брату, нашому старшому синові. Кричить криком: «Сергію, розпочалася війна». А той: «Настю, ти чого там начиталася?». А вона плаче. В трубку кричить: «У вікно бачу – летять «Гради». Не хочеться вірити. Ми прокинулися. А в цей час уже над нами на Запоріжжя летять ракети. Просто над будинком нашим йшли, десь о 4.50. Бах, бах… Це було як грім серед ясного неба. Як це може бути, війна в ХХI столітті? Надія була на людський розум, на здоровий глузд… », – згадує жінка.

Наслідки обстрілу Харкова, квітень 2022 року

Наслідки обстрілу Харкова, квітень 2022 року

За чотири кілометри від селища була траса. Цілодобово вона аж гула – магістраллю йшли колони російської військової техніки. У перші ж дні війни люди побачили російські БТРи й у селі, розповідає переселенка.

Вирішили: доки в селі буде український прапор, доти працюємо

«У нас селище проїзне. «Зетки», «вешки» (машини з написами «Z» і «V» – ред.) – ми зразу їх побачили на своїх вулицях. На роботу ми ще якийсь час виходили. Коли я побачила ці машини з двору – знаєте, аж серце стискалося. Ніби всередині – їжак. Вирішили: доки в селі буде український прапор, доти працюємо, як раніше. У нас поряд в селі – психоневрологічний інтернат. А що таке 250 безпомічних людей? Лежачі. З психічними розладами. Ми їм намагалися допомагати – чим могли, збирали по хатах продукти…», – каже вона.

У перші дні війни, з її слів, на блокпосту розстріляли місцевих жителів. Схожі випадки були й пізніше – люди зникали, їхні порожні машини знаходили на трасі, каже Тетяна.

Життя в окупації

У селі, згадує, спорожніли магазини й аптеки, зник газ: «Страшно, що вирубилося постачання: аптеки не працювали, магазини не отримували товарів. Заходиш: скляні полиці – і вони всі порожні. Розмели все. У нас всього п’ять магазині було, продукти всі вигребли. Голова зібрав нас, депутатський корпус: «Давайте щось думати».

Нас не пропустили, та ще й обстріляли з гелікоптера

Оскільки родина Тетяни мала господарство, то харчів вистачало: «Повний підвал свого. З борошна пекли свій хліб. Газу централізованого не було. Але у нас були балони – викручувалися. Єдине – не можна було дістати дріжджів, це був великий дефіцит. Ціна доходила до тисячі гривень за кілограмову пачку. Це було дуже дорого. Купували, ділилися. Але нічого – ми навчилися вирощувати свої дріжджі, закваски. Найгірше було без комунікацій. Коли ти не чуєш своїх дітей, коли ти не знаєш, що робиться в світі – це найстрашніше».

Запаси ліків у її родини були, але в односельців скінчалися. Особливо у літніх і в людей з цукровим діабетом. Тоді вони, депутати сільради, вирішили добути медикаменти для всього села в Мелітополі й ледь не поплатилися за це життям, каже жінка.

«Ми, депутати, зібрали списки необхідних ліків і гроші в людей – і вирішили прориватися до Мелітополя, там худо-бідно аптеки ще працювали. А траси всі – в блокпостах, все уже перекрите. Виїхали двома машинами різними дорогами – з нашого селища на Мелітополь – дві дороги. Тільки виїхали, а наші нам телефонують: «Вертаємося. Нас не пропустили, та ще й обстріляли з гелікоптера. Всі живі, але налякалися до жаху». Ті ліки могли вартувати життя. Але через тиждень ми все одно пробралися, проїхали й привезли людям ліки», – згадує Тетяна.

У їхньому селі, каже, стояли «кадировці», поводилися зверхньо й жорстоко. Але кілька місяців у Плодородному над сільрадою ще майорів синьо-жовтий стяг: окупанти не бралися його чіпати.

Акція протесту проти вторгнення Росії до України в захопленому російськими військовими місті Мелітополі, 7 березня 2022 року

Акція протесту проти вторгнення Росії до України в захопленому російськими військовими місті Мелітополі, 7 березня 2022 року

«З шостої вечора запровадили комендантську годину. На БТРах, з кулеметами роз’їжджали по селу. Хочуть – стріляють. 8 травня на сільській раді ще був український прапор. А 9 травня знайшлися «свої», перебіжчики, які зняли синьо-жовтий прапор і повісили червоні прапори. А на сільській раді – російський. Але потім ці прапори зникли. «Вітром зірвало», як ми кажемо. Люди чинили спротив. Був переполох. Почалися обшуки: хто це зробив? Повісили інші, але вже почали їх охороняти. Вранці вішають, ввечері прибирають», – згадує вона.

Страху, каже Тетяна, тоді в неї не було. Всі сім місяців в окупації жила надією на швидке звільнення.

Презирство – ось таке було почуття в мене

«Вони не варті страху. Страх – як і ненависть – це сильні почуття. Вони їх не варті. Презирство – ось таке було почуття в мене. Ти йдеш і йдеш впевнено. Я їду на велосипеді по дорозі – і їду впевнено. Я – на своїй землі. «А ти, сволото, провалися крізь землю, зникни в наших полях», – так подумки кажеш. У повітрі висіла напруженість», – говорить переселенка.

«Схиляли до співпраці з Росією»

Ще на початку повномасштабної війни Тетяна забрала додому з бібліотеки на зберігання комп’ютерну техніку, з музею – частину експонатів. Каже: ті, які пішли на співпрацю з окупантами, примусили віддати їм комп’ютери.

Акції протесту проти окупаційного режиму в Мелітополі

Акції протесту проти окупаційного режиму в Мелітополі

Кажу: «Здрастуйте, товариші-колаборанти»

Нова «влада», розповідає, схиляла її до співпраці. Якось, згадує, викликали до сільради, де вже сиділо кілька «перебіжчиків»:

«Заходжу. Дивлюся: хто ж там у нас сидить. Свої. Заходжу з впевненістю, навіть із нахабством. Кажу: «Здрастуйте, товариші-колаборанти». Вони так – тиша. Розряд в повітрі… Заходжу до голови в кабінет. А там однокласниця чоловіка, нова «голова», починає співати: «Виходьте на роботу, вам важко, чоловік після інсульту». Сидить вона, а збоку так – чужі, двоє, в штатському. І я розумію: вони ловили кожне слово, вони керували процесом. А я дивлюся так на неї і кажу: «Знаєте, Алло Анатоліївно, я зі своїм господарством рік проживу безбідно, в мене є чим прожити й чим помагати іншим. Те, що залишилася без роботи, – то так. Нічого, розширимо господарство, будемо жити. Я в себе вдома, я в себе на землі». Кажу: «Я – літня жінка вже. Беру відпустку, будемо називати це так. Що я можу при цій «владі» робити, що я можу дати діткам? Прийдуть до мене 24 моїх людиночки, а я їм скажу – що? Вчила дітей українських традицій, а тепер, з сьогоднішнього дня, бережемо російські традиції?».

Тетяна Геєнко, переселенка з Мелітопольщини, у Дніпрі

Тетяна Геєнко, переселенка з Мелітопольщини, у Дніпрі

Тетяна вважає, що її хотіли морально зламати: «Оскільки ти – депутатка, за тобою підуть люди, значить, треба тебе зламати. Це був тиск через нас на свідомість людей. Я вважаю, що я – маленька людина, звичайна жінка, але для них якоюсь мірою я була загрозою».

В селі почалися арешти. Тетяна дізналася, що й на неї у «комендатуру» надходять скарги. Але, говорить, жінки з проукраїнською позицією, які дружили, все одно збиралися разом, підтримували одна одну.

«Вони мені зіпсували мій ювілей – мої 55 років, у травні 2022-го. Ми все одно зібралися. На стадіоні. Були чутні вибухи, а ми все одно прийшли. Пікніка, нічого не було. Але були подарунки. Найцінніші подарунки я отримала тоді, в окупації. Одна з подруг подарувала мені кімнатну квітку – бо ніде нічого купити не можна було. А інша – манікюр. Ми сміялися, обіймалися, плакали, але ми були разом. Це дорогого вартує», – згадує переселенка.

У серпні в селі тривали жнива. Під час одного з виїздів на поле на стихійному звалищі неподалік люди побачили українську атрибутику, яка горіла.

Горить все, що пов’язане з Україною

«Сказав мені агроном: «Із Будинку культури, здається, вивезли всі строї, українські віночки тощо. Я бігом перевзуваюся і біжу туди. Справді, горить все, що пов’язане з Україною. Костюми, дитячі доробки, просто все. Я фотографую все це, плачу, скидаю фото дівчатам своїм. Це зробили наші ж, українські люди, які в тих же костюмах співали на сцені, у вишиванках… », – розказує Тетяна.

Виїзд

Наприкінці серпня Тетяні зателефонували знайомі з Запоріжжя й попередили, що їй загрожує арешт. Жінка каже, була готова до найгіршого сценарію і навіть тримала напоготові «пакунок для тюрми»: документи, засоби гігієни й білизну. І все ж за наполяганням дітей та чоловіка вирішила виїжджати. В машину, каже, сіла, в чому була.

Як стояла в халаті й в капцях – так і виїхали

«Я категорично відмовлялася їхати. Чоловік згріб речі з шафи – і в машину. Я – виношу назад, у дім, в крісло. Кажу: «Я нікуди не поїду». Зрештою, вирішили виїжджати, не так для себе, як для дітей. Бо раптом би зі мною щось трапилося, діти не змогли б, вони б поїхали мене розшукувати… Як стояла в халаті й в капцях – так і виїхали. Нічого не взяли: лише документи й аптечка. Навіть їжі не взяли, порожня машина, щоб не було підозр. Рушники не взяла, згорнула, залишила вдома – бо з ними б нас не пропустили. Ноутбук брали – у нас його забрали й викинули. Їхали через Василівку «дорогою життя». Телефон я сховала в хлібину. Начиталася детективних романів, і його справді не знайшли… Перший український блокпост – це були такі емоції… Чисто, наш прапор. Молоденький солдатик, дитина ще – ми його обіймаємо, плачемо. Чоловік плаче, я плачу… А він каже: у нас плачуть тут всі», – говорить переселенка.

Тетяна Геєнко працює в гуманітарному центрі Мелітопольщини

Тетяна Геєнко працює в гуманітарному центрі Мелітопольщини

Вже пізніше Тетяна дізналася, що через кілька годин після їхнього виїзду в будинок приїхали з обшуком, зірвали замки, перевернули все. У її домі зараз живуть окупанти. Велике господарство – свині й птиця – розграбовані, каже жінка.

Тетяна з чоловіком виїхали до Дніпра, де мешкає її син з родиною. Зараз подружжя орендує квартиру за вісім тисяч гривень на місяць в одному зі спальних районів. «Переселенських» виплат вони вже не отримують. Для людей, які звикли жити й працювати на своїй землі й ніколи ні від кого не залежати, це непросто, каже Тетяна. Обоє не бояться роботи: отож чоловік пішов двірником, а жінка спершу працювала озеленювачем, а зараз – методисткою в дитячому просторі гуманітарного центру мелітопольців.

У гумцентрі Мелітопольщини в Дніпрі

У гумцентрі Мелітопольщини в Дніпрі

Тетяна зізнається: обожнює дітей, вона сама – з багатодітної сім’ї, наймолодша, шоста у батьків. І сама народила й виростила трьох.

«Чим складніша робота, тим для мене краще: щоб думки зайві не лізли в голову… Приходять батьки, доки отримують гуманітарку – я з дітьми. Також ми проводимо творчі майстер-класи – рукоділля, обереги для солдатів. Намагаюся застосувати до життя все, що робила вдома», – каже вона.

Онука не стало 29 лютого цього року під Авдіївкою

Дуже важко жінка переживає загибель на фронті близького родича, онука її брата. Його родина Тетяни сприймала як власну дитину. Іван був бійцем 53-ї штурмової бригади, поліг на Донеччині.

«Онука не стало 29 лютого цього року під Авдіївкою. Прилетів безпілотник прямо на бліндаж. Ваня наш – доброволець, 24 роки. Востаннє бачилися 24 лютого, він приїжджав на два дні на ротацію. Тіло досі не забрали…», – розповідає вона.

Тетяна Геєнко з онуком брата Іваном

Тетяна Геєнко з онуком брата Іваном

Тетяна сподівається повернутися додому, на Мелітопольщину. Живе цією надією, а також тим, що може підтримувати своїх рідних та земляків у центрі для переселенців «Мелітополь. Саме тут. Дніпро».

«Це буде не так швидко. Ти не змиряєшся з цим, а приймаєш це. Життя іде. Ми маємо потерпіти, почекати. Там – орда… Повернемося додому, все вигребемо, вичистимо, зробимо ремонт, все буде нове, буде друга молодість», – переконана Тетяна.

Масштабна війна Росії проти України

24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.

Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.

Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.

На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.

Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.

11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.

Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.

Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.

Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.

З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.

6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.

ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.

Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.

«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.


28 Травня

Потрібні глобальні зусилля для проведення саміту миру за участю лідерів країн світу, яких Москві не обдурити – Олександр Левченко

На Київщині оновлюють дані на квартирну чергу: кого зніматимуть з обліку

Прокуратура передала до суду справу проти Марченко щодо фінансування Росгвардії та МВС Росії

Нідерланди та Чехія підтримали дозвіл Україні бити по РФ західною зброєю

Мобілізовані військовослужбовці з хронічним захворюванням втрачають доступ до життєво-необхідних ліків!

Українські учні навчатимуться за допомогою Штучного інтелекту, VR-технологій, Minecraft та Убер-Школи

план розвитку Херсона до 2027-го року

«На території України». Премʼєр Бельгії розповів про умови використання F-16

Кошти від підвищення тарифу на електроенергію не підуть на відновлення енергооб’єктів: причини

Климатическая битва! Сравнение кондиционеров TCL и Haier

ГУР та Національна поліція ідентифікували ще трьох воєнних злочинців — офіцерів зс рф

«Удари по Києву відбуватимуться з російської території» – Боррель про те, чому важливий дозвіл на застосування зброї по РФ

Як приготувати смачний десерт з білків, горіхів та фініків без додавання борошна

Зброя Україні потрібна зараз, а не наступного року – Боррель

Мешканцям Київщини відшкодували збитки, спричинені спалахом захворювання

Україна відчує брак шкільних підручників після знищення у Харкові типографії – Політучий

БОЛЬШЕ НОВОСТЕЙ