Як змусити Кремль і народ РФ “здраво оценивать ситуацию”
27 травня відлік днів російської навали склав 93 дні і перевалив за три місяці – достатній термін для певних узагальнень. Особливо, коли чимало людей очікують на злам у війні на користь України і підсвідомість навіює, що це може статися у сотий день війни. Або у сто перший чи сто другий, а краще на дев’яносто дев’ятий. Уся Україна чекає на великий наступ, який називає “зламом”, коли рашисти почнуть швидесенько відходити за кордон, не чекаючи на персональні запрошення від ЗСУ.
Чудова картина, втім не завадять деякі уточнення.
Уточнення перше – про рашистів. Окупанти відчуваю дискомфорт для себе в Україні, але для тих з них, хто прибув з далеких провінцій московської імперії цей стан привабливіше ніж життя на батьківщині. Тож якщо їх будуть ганяти у атаки не кожного дня, а принаймні раз на тиждень і не надовго, то такий спосіб життя багатьох з них цілком влаштує. У Херсонській і у окупованій частині Запорізької області їх в атаки не ганяють. Тож, коли вони не стріляють з гармат кудись за обрій, то жруть черешню, мародерствують і чекають на “дембель”. Їх мрія: щоб фронт стабілізувався і була позиційна війна, подібно до тої, що 8 років точилась на сході України. Ті гарнізони, що стоять далеко від фронту, у Бердянську, Кирилівці, Скадовську чи Мелітополі жахів війни не бачать і насолоджуються морем і життям так само, як гітлерівці насолоджувались ним у Франції. Так, іноді партизани когось у Мелітополі застрелять, але не кожного дня.
Очікування першого місяцю війни на швидку і тотальну деморалізацію у армії вторгнення були з самого початку завищеними. Росіяни на побутовому рівні ніколи не вважали українців братським народом, щоб їм про це не казали з високих трибун. Тим більше, що й ті, хто так казав, самі у це не вірили. Для московитів і тих, хто відкликається на ім′я “росіяни”, українці завжди були поневоленими слугами, але більш здібними, кмітливими і працьовитими, ніж різні “азіати”. Тож ніякого “братання” і масової здачі у полон за три місяці у армії вторгнення не відбулось і найближчим часом не відбудеться. “Братів” доведеться випроваджувати силою.
Кремль окупаційні війська теж виводити не збирається. Його васали, такі як “кадирівці”, вже планують, як вони будуть господарювати у відданому їм Маріуполі. Московські чини та комерсанти теж не тільки будують подібні плани, але й втілюють їх у життя. Москвичі жруть продукти вкрадені і вивезені з України і почувають теж саме задоволення, що й берлінці у 1940 р., коли отримали “трофейні” сир і вино з Франції. Кремль, російська армія і народ єдині у тому, що з окупованих областей України уходити неслід. Армія і народ сподіваються, що Кремль якось про це з Україною домовиться. Кремль виправдовує їх довіру, чому пєсков 26 травня на запит радіо “Маяк” про “территориальные уступки от Украины” з неперевершеним цинізмом і відповів: “Это не территориальные уступки, Киеву нужно признать ситуацию де-факто и просто здраво оценить”.
Втім лише офіційних заяв про надання Україні протикарбельних ракет з радіусом дії понад 200 км і розмов у Великобританії, Данії, Литві і Туреччині про деблокаду українських портів виявилось достатньо, щоб Кремль сам почав “здраво оценивать ситуацию” і припинив спроби свого флоту підійти до Одеси. Московити “оказались понятливыми”, як писав колись Лесь Подерв′янський.
Уточнення друге, як практично змусити москву і її народ “здраво оценить ситуацию”, і не тільки у Чорному морі, але й на суші. На жаль, тут за три місяці нашим командування було зроблено декілька прикрих помилок. Зрештою, не тільки ворог помилився з бліцкригом.
Головна помилка в тому, що ми воюємо занадто канонічно. Це і не дивно, оскільки головнокомандуючий генерал Валерій Залужний відмінник з військової підготовки. Тому він відповідно до канонів два місяці накопичував сили до генерального наступу з троєкратним перевищення над противником у місцях прориву. Зрештою це й породило масові сподівання про великий наступ, який відбудеться наприкінці травня. Президент теж долучився до цього, проголосивши у квітні “велику битву за Донбас” з чисельними арміями за масштабами битв Другої світової війни. Великий і генеральний наступ під кінець травня якось перемістився на серпень-вересень навіть у виступах військово-спортивного оглядача Арестовича. Наших танкових армій з квітня по травень на дузі від Ізюму до Авдіївки теж ніхто не побачив і битв стотисячних армій там теж не було. Більш того, й не могло бути, бо уся загальна чисельність окупаційної армії підтримується Кремлем у межах 160-180 тис. осіб. Чисельність наших сил, що безпосередньо їм протистоїть, десь вдвічі менша. На різних ділянках по різному.
Не тільки ми, але й московити теж воюють канонічно, хоча й за дещо іншими канонами. Переважно за канонами німецької військової школи часів Другої світової війни з деякими додатками від себе. У РФ теж чекали на великий наступ і визначні перемоги. Навіть двічі: спочатку на 9 травня, а згодом на сто днів. “Цар з боярами” двічі був змушений пояснювати народу, що такого не буде, але наступ йде за планом і усі завдання виконані. Наші оглядачі і командування теж запевняють: відступ з Лиману та інших міст теж відбувається за планом. Але багатьом такий план не подобається і є бажання його переглянути, бо так і відступ до Москви Червоної армії або Кутузова можна назвати “маневреною обороною”. Як іронізують французи, вони могли б виграти війну в німців у 1940 г., якби мали змогу відступати по дну Атлантичного океану.
Існує думка, що варто не збирати усі сили для великого наступу, а воювати не канонічно і атакувати ворога локально на усіх можливих напрямках. Таке доцільно було робити ще з середини квітня, особливо на півдні, доки ворог не стягнув більше сил і не нарив окопів. Якби це відбувалося, то й лінія фронту могла зараз бути не під Гуляйполем, а ближче до Мелітополю. Ситуація з обороною Маріуполя теж виглядала б інакше, якби фронт був у 30-50 км від нього, а не у ста. Ідея дати ворогу стягнути побільше військ до однієї локації, а потім усіх їх накрити “Градами”, якщо іншої чудо-зброї немає, може й канонічна, але можна піти й іншим шляхом. Нестор Махно, який військових академій не закінчував і навіть у армії не служив, чудово бив царських офіцерів, як з Білої, так і з Червоної армії, а не очікував, коли союзники дадуть йому гаубиць донесхочу. З маневреної оброни вже давно час переходити до маневрених атак, щоб не давати ворогу накопичувати сили, чим той два місяці і займався на півдні та поблизу Херсону і Кривого Рогу. Добре що він канонічно раз від разу скупчувався у Чорнобаївці, а ЗСУ накривали його з неканонічних позицій.
Можливість застосування такої тактики вже наполохала рашистів, які побачили у наших контратаках на північний-схід від Харкова не бажання вийти до кордону і стати на ньому, а казна що. Як канонічні військові вони побачили в цьому план перекрити дорогу з Вовчанська до Ізюму, забувши що мають ще один шлях постачання з Валуйків, які Сталін віддав РСФСР. Через це вони двічі з переляку заливали фосфором містечко Тернова, доки не збагнули, що це дурня. Коли збагнули, то чомусь вирішили, що наша армія збирається йти звільняти Білгород від рашизму і вимагати повернути село Середа, яке Сталін теж відрізав до РСФСР. Через це у Білгородській області замінувати шляхи і поля вздовж кордону. В останні дні травня рашисти навіть поновили контратаки на вже втрачені ними населенні пункти поблизу Харкова.
Схоже, що ворог, побоюючись обіцяного нами генерального наступу, який призведе до зламу ситуації на фронтах, сам починає застосовувати тактику якщо не маневрених атак, то відволікаючих рухів. Обстріли і спроби атак у напрямку Харкова, обстріли прикордоння у Чернігівській і Сумській областях, войовничі ворушіння лукашенко – усе це має намір не дозволити нам зібрати усі сили до купи і наступати по канонах. Отже, ворог сам примушує нас до відхилення від канонів і пошуку інших варіантів. Можливо, їх знахідка і призведе до того зламу у війні, на який очікуємо.
Сергій Климовський
