Не забуваймо про меч: чому спадок Симона Петлюри важливий під час війни
Минає сто років від трагічної загибелі Симона Петлюри — одного з творців Української Народної Республіки, очільника Директорії та головного отамана Армії УНР. В історичних підходах до його постаті поєднуються військова рішучість, культурна дипломатія і суперечливі політичні рішення. У контексті нинішньої російсько-української війни спадок Петлюри привертає увагу дослідників і політиків насамперед тим, що він акцентував роль армії, міжнародної орієнтації й культурного представництва держави.
Про це розповідає NewsWeek
Підозрілий дзвінок
25 травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі від кулі Самуїла Шварцбарда загинув Симон Петлюра. На свідченнях і процесі склалося переконання, що вбивця діяв і під мотивом помсти за погроми, які відбувалися на українських теренах у часи визвольних змагань. Французький суд присяжних у підсумку виправдав Шварцбарда, оцінюючи події в їхньому політичному контексті та сприйнятті як акта помсти
Перед убивством, згідно з архівними даними й реконструкціями подій, Шварцбард оперативно зібрався після телефонного дзвінка і вийшов з пістолетом. На суді звучали звинувачення на адресу Петлюри у зв’язку з єврейськими погромами, хоча сучасні дослідники підкреслюють складність відповідальності в умовах громадянської війни, коли на українській території одночасно діяли війська УНР, білогвардійці та більшовики. Сам Петлюра засуджував погроми й виступав за захист громадянських прав, а також підтримував ідею створення незалежної держави євреїв у Палестині.
Існує низка свідчень, що у справі вбивства фігурували політичні зв’язки: адвокат Анрі Торрес, який захищав Шварцбарда, був пов’язаний із комуністичним рухом у Франції, а деякі джерела припускають можливий зв’язок із представниками радянської дипломатії. Для істориків постає питання: кому вигідне усунення такого лідера за кордоном. У довготривалій перспективі подібні акти позначили політику московських спецслужб щодо українських самостійників — аналогічні вбивства траплялися іще протягом XX століття.
Формування політичної нації та армійної доктрини
Симон Васильович Петлюра (1879–1926) походив із передмістя Полтави, ріс у родині з козацькими традиціями й рано зацікавився історією, музикою та літературою. Дух Шевченка, твори Котляревського та суспільно-політичні настрої епохи формували його світогляд. Через революційну активність він був виключений з Полтавської духовної семінарії й потім бачив різні регіони імперії та еміграції, де черпав політичний досвід.
Від початку української революції 1917 року Петлюра активно долучився до Центральної Ради, згодом обійняв посаду генерального секретаря з військових справ і проводив курс на українізацію армії. Його позиція щодо необхідності мати боєздатні збройні сили часто суперечила миролюбнішим поглядам інших лідерів УНР, але історичний перебіг показав важливість наявності організованого війська для збереження державності.
Петлюра очолив Директорію і став символом боротьби за незалежність до порази визвольних змагань у 1921 році. За його лідерства 22 січня 1919 року було урочисто проголошено об’єднання УНР та ЗУНР, що стало одним із важливих кроків на шляху соборності України.
«Не забуваймо про меч. Учімося міцніше тримати його в руках»
Ця відома фраза Петлюри сьогодні звучить як нагадування про потребу обороноздатності держави. Історики та політики відзначають, що головний отаман розумів: без армії і технічних засобів захисту неможлива державна суверенність. Сучасні вояки та експерти підкреслюють, що сьогодні боєздатність означає не лише гвинтівки й гармати минулих епох, а й сучасні засоби — від дронів до високоточних систем, які захищають від тих самих загроз, з якими стикалися українці сто років тому.
Окрім військового аспекту, Петлюра активно працював над міжнародним визнанням і культурною презентацією України. Він ініціював виїзди Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця до Європи та Сполучених Штатів, де виконувались твори Леонтовича та інші зразки української музичної спадщини. Ця культурна дипломатія сприяла тому, що українська ідентичність почала бути помітною на світовій арені.
Важливим і водночас контроверсійним кроком була політика Петлюри щодо союзу з Польщею. У 1920 році, за умов крайньої військової й дипломатичної ізоляції, він уклав договір із Юзефом Пілсудським, який передбачав поступки щодо Східної Галичини в обмін на польську військову підтримку проти більшовиків. Для багатьох галичан це рішення залишилося образливим, однак у той час воно сприймалося як вимушений компроміс — вибір найменшої шкоди серед відсутності інших реалістичних союзників.
Історики пояснюють, що Польща після відродження мала значно ширші людські й військові ресурси, тож її підтримка була практично єдиною реальною опцією у війні з більшовиками. Політична логіка того періоду була зумовлена міжнародною архітектурою після Першої світової війни, де інтереси Антанти не завжди збігалися з прагненнями українських державницьких рухів.
У культурному вимірі Петлюра виступав за орієнтацію на європейський простір: ідейно та практично він прагнув, щоб Україна будувала зовнішню політику з огляду на Європу, а не на східні імперські центри. Це бачення резонує й у сучасних закликах інтеграції та європейської орієнтації держави.
Після радянської перемоги постать Петлюри була системно замовчана або дискредитована, що сприяло відсутності широкого знання про його роль серед кількох поколінь українців. У повоєнний і радянський період фамілія «Петлюра» практично зникла з масового вжитку — уникаючи переслідувань, деякі родини міняли прізвища, а пам’ять про отамана довго не отримувала публічного вшанування.
Нині триває дискусія про меморіалізацію постаті: у Полтаві є проєкт пам’ятника та кошторис, але встановлення відтерміновується роками. Обговорюють також можливість репатріації праху лідерів визвольних змагань до національного пантеону. Політичні діячі та історики наполягають на тому, що такі кроки мають бути завершені, адже вони важливі для консолідації історичної пам’яті та вшанування тих, хто боровся за українську державність.
Симон Петлюра лишається постаттю з багатогранним спадком: військовим організатором, політичним лідером, культурним меценатом і суперечливою фігурою для частини сучасників. Його уроки — про необхідність обороноздатності, міжнародної репрезентації та етос державності — звучать актуально у час, коли Україна відстоює свою незалежність і територіальну цілісність.
Питання пам’ятників, меморіалізації та репатріації праху залишається предметом публічної дискусії. Протягом століття постать Петлюри мала різні оцінки, тепер же вона повертається в публічний дискурс як символ боротьби за державність, значення якої сьогодні особливо відчутне.
