Діти ВПО у Львові: відвідування шкіл та звинувачення в мовному цькуванні
У соціальних мережах виникла хвиля тверджень, що десятки тисяч дітей-переселенців нібито не відвідують львівські школи через мовний булінг. Частину цих заяв пов’язували з інтерв’ю освітньої експертки Іванни Коберник, яка констатувала: деякі діти з числа внутрішньо переміщених осіб продовжують навчатися дистанційно, і однією з можливих причин такого вибору може бути дискримінація за мовною ознакою в тих навчальних закладах, де адміністрація не реагує на конфлікти.
Про це розповідає NewsWeek
Передумови дискусії
Іванна Коберник під час інтерв’ю окреслила декілька сценаріїв, з якими стикаються діти-переселенці при переході до нових шкіл. За її словами, у закладах, де відсутня чітка політика реагування на нетерпимість, «свій — чужий» може стати істотним бар’єром для інтеграції. Частина родин ухвалює рішення залишити дітей на дистанційному навчанні, щоби не втратити зв’язок зі школами з прифронтових міст або уникнути додаткового стресу.
«Тому що «свій – чужий» у дитячому віці – все ще поширена історія. Знову ж таки, в тому випадку, якщо в школі немає певної політики і не створена атмосфера, що директор відреагує чи вчитель відреагує, чи всі знають, що робити, якщо це станеться. Є сценарій, на жаль, і мовний також. Не можна цього замовчувати. Є ситуації на заході країни, от нещодавно була інформація по Львову, по місту, а я нагадаю, що у Львові сильні школи і є вільні місця. Я, на жаль, зараз боюся помилитися в цифрах, але в порядку, думаю, не помилюся, що є близько 50 тисяч дітей шкільного віку, але, умовно, менш ніж десять з них ходять до школи. Інші залишаються навчатися у власних школах онлайн, хоча живуть у відносно безпечному Львові».
Експертка також звернула увагу, що мовний фактор — не єдина причина дистанційного навчання: для багатьох родин важливі збереження зв’язку з учителями та однокласниками з дому або потреба уникнути травматичного досвіду очної соціалізації після пережитого.
Думки батьків і реакція посадовців
У соцмережах батьки наводять різні приклади. Дехто спростовує масштабність мовного цькування: одна з переселенок розповіла, що її син швидко адаптувався, отримав підтримку вчителів і не зазнав проблем через мову. Інші родини, навпаки, описують випадки насмішок і психологічної напруги, але додають, що багато залежить від конкретного класу й педагога.
У департаменті освіти та культури Львівської міської ради категорично спростували твердження про «50 тисяч» дітей, які нібито не відвідують школи через цькування. Директор департаменту Андрій Закалюк навів перевірні цифри: у навчальних закладах та дитсадках Львова зареєстровано понад 4,6 тисячі дітей зі статусом ВПО, а загалом у місті налічується близько 12 тисяч дітей-переселенців до 18 років. За його оцінкою, конфлікти трапляються, але з поодиноких випадків не варто робити висновок про системне явище. Серед інших причин тимчасової відсутності в очній школі посадовець назвав збереження дистанційного навчання у рідних шкільних колективах та потребу в психологічній адаптації.
Народна депутатка і секретарка комітету з питань освіти, науки та інновацій Наталія Піпа вказала, що проблема присутня на загальноукраїнському рівні і звернула увагу на регіональні різниці: у деяких областях кількість дітей-переселенців, які не відвідують школи очно, суттєво вища. Вона також підкреслила, що питання мови не має перетворюватися на підставу для обмеження права дитини на освіту.
Коберник згодом зазначила, що її слова частково були вирвані з контексту, але підтвердила: мовний фактор дійсно може бути однією з причин, чому частина дітей залишається на дистанційному навчанні. Вона наводить також дані керівників місцевих органів освіти, які оцінювали співвідношення дистанційних і очних учнів у регіоні, і попереджає про ризики тривалого навчання поза класом — зростають освітні прогалини та утруднюється соціальна інтеграція.
У листопаді минулого року результати опитування, проведеного держструктурами і службами, спричинили суспільну дискусію: згідно з дослідженням, значна частина учнів у деяких містах спілкується російською в навчальному середовищі, що деякі експерти інтерпретували як ознаку мовної специфіки окремих регіонів. Ці дані підігріли суперечки про необхідність поєднувати українізацію зі програмами підтримки та мовної підтримки для дітей-переселенців.
Експерти й посадовці погоджуються, що вирішувати проблему потрібно комплексно: розробляти чіткі шкільні політики протидії булінгу, організовувати мовну підтримку — клуби та курси, посилювати роботу шкільних психологів і навчати вчителів реагувати на конфлікти. Такий підхід допоможе не лише стверджувати державну мову, а й сприяти безпечній соціалізації та навчанню дітей у нових громадах.
