Найстрашніше — залишитися без своїх: історія строковика з Донбасу
Найстрашніше — залишитися без своїх: історія строковика з Донбасу
Про це розповідає NewsWeek
Микола Іванюк, 28 років, пройшов бої в Соледарі та Бахмуті, виходив з оточення та втратив побратимів. На початку повномасштабного вторгнення він проходив строкову службу на Харківщині і в перші години 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів. У подальшому брав участь у звільненні низки областей, за що отримав медаль Президента «За оборону України». Сьогодні він служить сержантом поліції роти конвойної служби в Чернівецькій області і намагається адаптуватися до мирного життя, хоча спогади фронту залишаються з ним назавжди.
Початок війни та оборона Харкова
Микола розповідає, що того ранку був за 35–40 кілометрів від білоруського кордону. Одразу стало зрозуміло: почалася повномасштабна війна. По тривозі виходили на позиції, стояли на варті й охороняли місто. Перші дні відзначалися постійними вибухами та обстрілами — була реальна загроза висадки десанту. У підрозділі були зенітні установки, які допомогли збити кілька ворожих вертольотів.
Військові зупиняли просування техніки противника, відбивали атаки, відступали і закріплювалися на інших рубежах. Згодом тримали оборону Харкова й брали участь у його звільненні.
Соледар і Бахмут: щоденна боротьба за життя
За словами Миколи, Соледар став найважчим етапом. Підрозділ потрапив в оточення, і вийшли з нього майже всі живі. Утім ті, хто рушив за тілами загиблих, самі стали трьохсотими. Проти них воювали професійні підрозділи, зокрема найманці, які діяли за відпрацьованою тактикою: безперервні атаки, виснаження оборонців і раптові штурми.
При виході з оточення група дісталася двоповерхової будівлі. Микола був попереду й повернувся, щоб допомогти пораненому. Тільки обернувся — почався інтенсивний обстріл. Вони повзли, відповідали вогнем і просувалися далі — всі поранилися й повзли власними силами. За словами бійця, віра в оберігання та взаємодопомога врятували багато життів.
У Бахмуті російські сили наступали хвилями: спочатку кидалися люди менше підготовлені, щоб розвідати позиції, а потім йшли підготовлені підрозділи. Інколи противники маскувалися під наших — частина ходила в українській формі, тому перевіряли паролі й мовні ознаки, щоб відрізнити своїх від ворога. Неприємні ситуації з плутаниною траплялися, але довіра між побратимами і професійність рятували.
“Найстрашніше – залишитися без своїх. Коли поруч стояли люди, яким ти довіряв, а потім приходили нові – ти не знаєш, чого від них чекати”, – каже Микола.
На передовій найнебезпечніше, коли поруч немає знайомих людей, з якими зв’язок довірливий і зрозумілий без слів. Побратими допомагали вижити: вони йшли разом у бій, ділилися останнім і навіть жартували, щоб не піддаватися паніці. Найближчі розвідувальні контакти іноді відбувалися за лічені метри від ворога — одного разу противник був на відстані близько двадцяти метрів.
Були контрузи та важкі поранення, які доводилося переносити без повноцінного лікування. Деякі звуки та миті досі викликають реакції й нервове напруження. Проте найбільшу опору дають сім’я та друзі: двоюрідний брат Миколи теж воював на тих самих ділянках, і спілкування підтримувало в критичні миті.
Після демобілізації Микола обрав службу в поліції — вважає, що так йому простіше працювати з військовими та людьми зі схожим досвідом. За майже два роки в конвойній службі він часто зустрічає хлопців із тих самих регіонів, де сам воював; декілька слів достатньо, щоб одразу порозумітися.
Отримана медаль «За оборону України» для нього — не стільки відзнака, скільки пам’ять про тих, хто не повернувся. Микола говорить, що цінує мирне життя, прості речі: спокій, можливість нормально спати, бути поруч із родиною. Він мріє після перемоги зібратися з побратимами і разом відвідати могили загиблих, вшанувати їхню пам’ять.
Характер, вміння не піддаватися паніці та довіра до людей поруч стали для Миколи основою виживання. Хоча досвід фронту залишив по собі глибокі шрами, він продовжує служити та допомагає іншим, спираючись на набутий досвід і взаємопідтримку.
