Що заважає створити національний пантеон видатних українців?

В Офісі президента обговорюють запуск масштабної програми повернення з-за кордону останків видатних українців і створення національного пантеону як частини відновлення історичної спадщини. За даними МЗС, йдеться щонайменше про 98 поховань у 21 країні, однак реалізація такого проєкту вимагатиме складних юридичних, дипломатичних та суспільних рішень.

Про це розповідає NewsWeek

Ініціативу обговорили на нараді під керівництвом керівника Офісу президента Кирила Буданова за участі голови Верховної Ради Руслана Стефанчука, заступниці керівника ОП Ірини Верещук, народних депутатів, представників уряду, Українського інституту національної пам’яті та науковців. На порядку денному — поєднання перепоховань із широкою державною програмою збереження національної спадщини.

Історія і концепція: від ідей до реальності

Ідея національного пантеону обговорюється в Україні понад два десятиліття. Ще в першій половині 2000-х роках фігурували проєкти меморіальних комплексів та алеї видатних діячів, а у 2015 році Верховна Рада приймала рішення про створення пантеону в центрі Києва. Проте тоді організаційні ініціативи так і не переросли в конкретні кроки: створений оргкомітет не зібрався, а проєкти залишилися на папері.

У концепції, оприлюдненій Українським інститутом національної пам’яті, майбутній національний пантеон постає не як звичайне кладовище, а як багатофункціональний меморіальний простір. Допускаються поодинокі перепоховання в криптах, склепах чи колумбаріях, але наголос робиться на створенні місця державних церемоній, музейного осмислення та діалогу про історію.

Попередні варіанти концепції напрацьовувалися з 2016 до 2018 року за участі істориків, музейників і журналістів, їх доопрацьовували в 2020 та 2022 роках. При цьому автори посилалися на європейський досвід — зокрема Польщі та Франції — де національні пантеони стали символами державної пам’яті та єдності.

Суперечки про перепоховання та роль пам’яті

Позиції експертів щодо перепоховань різняться. Частина фахівців вважає, що деякі могили варто зберегти на місці за кордоном і забезпечити за ними належний догляд, інші наголошують, що окремі постаті доцільно повернути до України. Одне з головних занепокоєнь — ризик політичної чи ідеологічної інструменталізації пантеону та створення закритого переліку «правильних» і «неправильних» героїв.

«Коли ми говоримо про Пантеон, ми говоримо й про конфлікт пам’яті, бо досі багато не проговорили зі свого минулого. Той, хто для одних є героєм, для інших може бути досить проблемною фігурою. І найголовніше для мене – історія про Пантеон має бути не про список героїв, а скоріше про простір діалогу, де є право на перегляд конкретної людини, її значення в історії, мають право бути похованими ті, хто були досить складними постатями. У Пантеон я би хотів також включити не тільки великі перемоги, але й певні травми, якби це, мабуть, не звучало», – вважає Лягуша.

Журналісти, історики й правники попереджають про ризики канонізації та спрощення складної історії. Наявність списків потенційних кандидатів — наприклад, перелік із близько 200 осіб, який згадували у зв’язку з нарадою — лише підкреслює потребу в чітких критеріях і прозорих механізмах відбору.

Критичне питання — чи має державний меморіальний простір стати місцем виключно державних символів, чи радше платформою для публічного обговорення й осмислення минулого, включно з його конфліктними сторінками.

Паралельно з дискусією про концепцію й критерії стоять практичні перешкоди. Поховання українців розкидані по багатьох країнах, і умови для їхнього збереження суттєво різняться: у низці європейських країн місце на кладовищі іноді надається в оренду, і в разі її припинення могили ризикують зникнути або бути переробленими під нові поховання.

Цю проблему фіксують і громадські ініціативи. Одна з організацій, яка займається обліком і опікою українських поховань у Чехії, створила електронний каталог і каталогізувала сотні місць поховань: фіксує стан могил, геолокацію, робить історичні коментарі та сприяє реставрації. Водночас робота таких ініціатив ускладнюється дефіцитом фінансування: навіть оплатити оренду місця на цивільному цвинтарі іноді вимагає регулярних внесків у розмірі сотень євро.

В окремих випадках посольства та інституції допомагають у реставрації та догляді за могилами; це дозволяє зберегти пам’ять про науковців, дипломатів і політичних діячів української еміграції ХХ століття. На сьогодні деякі каталоги містять відомості про сотні персоналій і сотні могил, але за значною кількістю імен стоїть ризик повної втрати слідів поховання.

Юридичні бар’єри також ускладнюють повернення решток. На прикладі Німеччини пояснюють: перенесення поховань можливе лише за виняткових обставин і зазвичай у регулярних нормативних межах — з урахуванням вимог про строк непорушності могили та принципу «спокою померлого», закріпленого в місцевому праві. Окрім правових обмежень, потрібна згода власників права на могилу та родичів.

Додатково на порядок денний виходить питання локації майбутнього пантеону. У попередніх концептуальних документах йшлося про розміщення у центральній частині Києва з урахуванням потреб церемоній, відвідуваності та під’їздів для спецтранспорту. Називалися різні варіанти — від територій у центрі столиці до островів на Дніпрі, Національного військового меморіального кладовища чи Чернечої гори в Каневі — але остаточного рішення досі немає.

Фінансові та інфраструктурні обмеження також уповільнюють просування проєкту: масштабне будівництво меморіалу можливе лише за умов економічної стабілізації і суспільної згоди щодо пріоритетності таких витрат.

Проблема формування пантеону — це не тільки технічне чи дипломатичне питання, а й питання політичної суб’єктності та символічного представлення історії. Брак чітких критеріїв і відкритого діалогу загрожує тим, що пантеон може стати інструментом політичної канонізації, а не простором для зваженого меморіального дискурсу.

Уряд має провести широкі консультації з експертами та суспільством, розробити прозору методологію відбору постатей і механізми взаємодії з країнами, де наразі зберігаються українські поховання. Лише за таких умов ініціатива може перейти від ідеї до збалансованого державного проєкту, який поєднає повагу до пам’яті, міжнародну співпрацю та суспільний діалог.