Андрій Яровий: “Головна потреба для нас — це доступ до сучасного лікування, до програми замісної терапії”

Правозахисник, керівник проєкту Національна Гаряча Лінія з питань наркозалежності та ЗПТ, активіст і громадський діяч Андрій Яровий розповів NW про важливість замісної терапії в Україні та необхідність змін у лікуванні наркозалежних.

— Розкажіть, будь ласка, про свій шлях активізму.

— Колись, після закінчення Одеської національної морської академії, я працював помічником капітана на судах іноземних судновласників, і там по дурості спробував героїн. Так йшли роки, і я попав у наркозалежність, намагався лікуватися, але, на жаль, нічого не допомагало. І коли у другій половині 2000-х років в Україні ввели сучасний метод лікування, замість підтримувальної терапії, я вирішив спробувати, і вона мені дійсно допомогла.

Завдяки тому, що ця програма допомогла мені ресоціалізуватись, покинути ін’єкційне вживання, я отримав другу вищу освіту, закінчив університет імені Тараса Шевченка, вивчився на психолога, щоб мати змогу працювати, бо на березі з морським дипломом роботи не знайдеш. Коли мені це допомогло то в мене виникло бажання, щоб інші люди отримали таку ж допомогу. Я пішов у активізм.

По-перше, щоб сучасні методи лікування втілювалися в Україні, щоб донести до суспільства оцю думку, що вони дуже гуманні та дієві. До того ж вони дуже вигідні для держави, тому що у порівнянні з тим, наприклад, скільки коштує утримувати людину в місцях позбавлення волі, і скільки коштують ліки для замісної терапії, там дуже велика різниця, тому для держави і для суспільства це вигідно.

По-друге, я захотів щось змінити в підходах у нашій країні саме у наркополітиці, тому що за роки вживання, наркотиків, я побачив, наскільки ми далекі від цивілізованого світу саме в цій сфері. Тому що поліція переслідує, а держава карає не тих, хто розповсюджує наркотики, а тих, хто їх вживає. Тобто саме споживачі у нас робляться винними.

Наприклад, у річному альянсі щорічно аналізують єдиний реєстр судових вироків по цим статтям. Там, подавляюча більшість, близько 90%, це просто споживачі наркотиків, які щось зберігали для споживання. Тобто, по суті, хворі люди. Ті ж, хто у нас це розповсюджує, уникають покарання і у них все добре. І один з напрямків активізму, в який я прийшов, змінити якось оцей підхід в державі. А також змінити відношення до наркозалежних, щоб суспільство зрозуміло, що це хворі люди.

Тобто, якщо людина вчинила якийсь злочин, то так, на загальних основах має бути покарання і все. Але за сам факт наркозалежності не можна людину карати і стигматизації не повинно тут бути. Ну, от так я прийшов в активізм і досі тут.

— Чи вплинула війна на наркосцену в Україні, як Ви вважаєте?

— На нелегальну наркосцену не вплинула. Тобто, психоактивні речовини як були доступними, так вони і залишилися. Навіть, під час активних бойових дій, коли ворог був під самим Києвом, вся ця система працювала через мережу інтернет, можна було перевести гроші, отримати координати, піти і знайти “закладку”. І це як кількісний такий показник, вулиці завалені важкими наркотиками, як було, так і залишилось. Щодо якісного компоненту, все залишилось те ж саме, це синтетичні наркотики, метадон, який синтезують у підпільних лабораторіях, і солі, так звані синтетичні стимулятори.

Зараз досить часто у відрядження їздимо з фахівцями у центри громадського здоров’я МОЗ України. І там, коли я спілкуюся з представниками спільноти, то розумію, що це велика проблема, особливо серед молоді. Проблема в тому, що ці “солі” дуже доступні, дешеві і дуже сильнодіючі. Звикання до них йде майже відразу. І ще біда в тому, що лікарі не знають як людину вивезти з цього стану. Немає медичних протоколів. Це не тільки в нас, а й в усьому світі не знають, як це лікувати.

— Як війна змінила потреби людей, які живуть з наркозалежністю?

— Головна потреба для нас — це доступ до сучасного лікування, до програми замісної терапії. І, як показав цей час, після початку війни, наркозалежність і пацієнти замісної терапії, є однією з найуразливіших груп. Ось на сході, коли звідти виїжджав медперсонал, люди звідти втікали. Дуже велика подяка медпрацівникам, що приймали людей, котрі звідти виїздили. Вони зверталися до нас на гарячу лінію, оператори робили такий скринінг, що це наша людина, переадресовували до волонтерів. І у них були гроші від донорів, щоб організовувати евакуацію. Тобто, наймалися такі, як маршрутки, невеликі буси, автобуси.

Людей завантажували сім’ями і вивозили у більш безпечні міста. І, головне, забезпечували замісною підтримувальною терапією. Ми не знаємо ще про жодну відмову у лікуванні. Тобто, усіх людей забезпечували.

— Що змінилося для пацієнтів програми замісної підтримувальної терапії у зв’язку з війною?

— Ліки є, які підтримуються міжнародною спільнотою організації, навіть “Молтені”, – це виробник препаратів для замісної терапії з Італії. І вони партію ліків, просто як гуманітарну допомогу, постачали в Україну. Ми донедавна ці ліки видавали, тому що італійські дуже якісні. А загалом змінилося, як, мабуть, і для всіх вимушено переміщених осіб: коли втрапляєш на нове місце, тобі і житло треба знайти, і роботу. Для нашої спільноти тут ще й додається те, що себе треба забезпечити лікуванням.

— Що змінилося в тематиці звернень на Національну Гарячу Лінію з питань наркозалежності та ЗПТ?

— На початку війни дуже збільшилася кількість звернень. Так, як завжди, оператор там чергує десять діб, а ми на п’ятиденку прийшли. І буває, що при роботі з сьомої ранку до 23-ї вечора оператор кладе слухавку, і тут вже надходить новий дзвінок. То він консультує цю людину, але бачить, що ще хтось додзвонився.

Тобто у зв’язку з війною змінилася кількість. Головне для людей було, “от куди мені їхати, в мене втрачені документи”, а деякі люди, коли окупанти в якийсь населений пункт заходили, вони самі викидали документи, які посвідчують їх участь у програмі замісної терапії. Вони боялися, що якщо знайдуть, то будуть проблеми.

— І коли люди приїздили вже сюди, в безпечні місця, людина приходила на програму, а у нього ніякого посвідчення, ні призначення, навіть паспорта немає, от просто зі слів він каже. Ну, тут подяка і Центру громадського здоров’я, і Альянсу, що вони розробили алгоритми, як ідентифікувати таких людей і брати їх на програму. Звернення ще були, “як мені на новому місці отримати програму ЗПТ, що для цього треба зробити”?

Серед питань, які теж пов’язані з війною, з’явились і такі: “Мені прийшла повістка, що робити, мене заберуть до війська чи ні?”. Але є люди, коли дзвонять і кажуть, що я хочу піти і захищати країну, але і без програми я не зможу, от якби, щоб мене взяли, але щоб і програму я отримував. Ми, на жаль, таким людям пояснюємо, що тут треба робити вибір: або життєво необхідне лікування, або служба в ЗСУ.

Тому що в армії, наскільки я знаю, і у всьому світі, програми ЗПТ не забезпечуються. Що там казати, на фронті буває і води чистої не знайдеш. І були такі люди, ще на протязі першого року зверталося, що вони пішли до військкомату, пройшли комісію, але їм вдалося приховати, що вони наркозалежні, і не сказали, що стоять на програмі замісної терапії, і вони на ній залишалися, тобто там раз на 10 днів спочатку приїздили, бувало, що волонтери ліки підвозили, тобто різні варіанти. Але раніше чи пізно це розкривалося, людина залишалась без ліків, а при синдромі відміни, це вже не те, що не боєць, але такій людині навіть ходити важко.

Ми намагалися із ЦЛЗ спілкуватися, як можна допомогти людям, але відповідь була така: “Ну, вони ж приховали, коли йшли, що вони пацієнти, просто комісували і все”. З початку війни збільшилася кількість саме таких звернень,і як мені бути на новому місці, де отримати програму ЗПТ. Людину консультують, називають сайти та місця, що треба зробити, щоб тебе взяли туди.

У Києві дуже багато приватних клінік, які аналогічні послуги надають, знали, що їх багато, але ніхто не знав, що настільки. Теж було багато звернень на кшталт: от, я отримав рецепт в приватній клініці, заплатив за консультацію, а де мені його тепер отоварити в аптеках? Зникли відповідні ліки, тому що їх не завозили. Дуже велика частина людей опинилася без лікування, і частина пішла з них, на вулиці, скажімо так. Частину брали на державних сайтах. Тут подяка, знову ж таки, лікарям, хоча і на тих, хто вже стояв у чергах, не завжди вистачало ліків. Нам на початку війни в Києві вдвоє знизили дозування. Всі до цього з розумінням поставились, тому що було всім ясно, з якої це причини. Тобто, таких людей брали на програму, та і зараз беруть.

— Які виклики в контексті прав людини є зараз найбільш серйозними, якщо мова йде про програму ЗПТ?

— Це доступ до програми. Хоча краще сказати, не усюди він є. От я, наприклад, десь місяць тому їздив до Фастова Київської області просто подивитися, як там справи. А справи там, хоч ховайся. Сайт відкривається при ЦРБ о 8 годині, а від восьмої до десятої, там вже люди збираються, стоїть черга, пацієнти. І здається, що половина міста стоїть. Тобто, ліві люди, наркоспоживачі, які не мають змоги стати на цю програму, тому що сайт на 150 людей, і більше вони набрати не можуть. Розширюватись вони не можуть, молодший персонал відмовляється. Я там з адміністрацією розмовляв. Там є одна медсестричка, і вона одна все це тягне на собі. А у містах, які поруч, наприклад, Васильків, Глеваха, де теж є люди, там сайти не відкривають. І от, усі люди, хто бажає, їздять (як мені розповідали, є такі там села, де і транспорт знаходиться), збирають гроші (наприклад, чотири людини наймають машину) і їдуть. А чого у Фастові половина міста стоїть? Бо хтось щось випросити хоче, хтось там якийсь борг просить тощо. От таке вже коїться.

Я подивився і розумію, чого молодший медперсонал туди не хоче йти працювати. Причина цього — у людей немає доступу до лікування. Ось десь піти купити, так будь-ласка, ось тобі телеграм-канал, ось тобі номер телефону, дзвони, тобі скажуть, на який рахунок скинути гроші і надішліть описання, де знайти “закладку”. А стати на лікування можливості немає. В Києві є, а в інших містах складно. Ми їздили в Одесу з пару місяців тому, там — те ж саме. У самому місті три сайти замісної терапії, в області тільки в Бєлгороді і в Ізмаїлі. Ось ми дивимося наче гарний сайт, він гарно працює, але весь час заміна кадрів на нові. Людина десь з області їде, якщо електричкою 2 години в один кінець, автобусом теж так, але електричка стоїть 100 гривень наприклад, автобус дорожче, 150 гривень в один кінець. І ось, щоб на руки стали давати людині, 3 місяці треба проходити, здавати тести, щоб не було там ніяких нелегальних, психоактивних речовин, що людина не вживає, не порушує нічого, але 3 місяці треба кожен день відвідувати сайт. І людина витрачає мало того, що 4 години щоденно та ще й 200-300 гривень їй кожен день обходиться на дорогу. Така людина хоче стати, але місяць виїздила, а хтось і місяць не проїздить, і все, махає рукою і знову повертається до нелегального споживання, іде в кримінал, бо гроші на все це потрібні. І ось це головна проблема у нас, у нашої спільноти. Знаєте, таке враження, що це вигідно комусь.

— Поясніть, будь ласка, в чому вигода програми “ЗПТ для суспільства”?

— По-перше, що хвора людина, яка має наркозалежність, вона повертається в сім’ю, вона повертається до соціуму, ресоціалізується, вона перестає красти, бо вже не треба кожного ранку думати, де взяти гроші на наркотики. Тобто вона декриміналізується.

По-друге, на сайті програми стежать за її здоров’ям. Раз на рік ти маєш пройти повне обслідування, здати там всі аналізи, там досить чималий список. Плюс це вигода і матеріальна.

Наприклад, людина вживає, вона криміналом заробляє собі на наркотик, вона порушує закон, а порушника державі треба спіймати. Це робота поліції, потім слідчий, треба провести слідство, а це все гроші. Далі відбувається суд. Потім декілька років потрібно утримувати в місцях позбавлення волі. Це теж вже гроші, якщо порахувати то вони чималі. Ми всі знаємо, що в’язниця нікого ще не виправила, тим більше наркозалежність не вилікуєш. Людина виходить звідти, і все знову повертається. А на програмі людина мало того, що доглянута, за її здоров’ям слідкують, а значить відбувається протидія соціальним небезпечним захворюванням. Такі хвороби, як ВІЛ/СНІД та гепатити, вони не передаються через ін’єкційний шлях, тому що людина покидає таке вживання. Ну і це гуманно, подивіться, як в цивілізованому світі, це відбувається вже десятки років. Ці програми не те, що не думають закривати, а навпаки їх розвивають, тому що бачать і вигоду і для людини, і для держави.

— Скажіть, будь-ласка, яку підтримку можна отримати завдяки Національній Гарячій Лінії з питань наркозалежності та ЗПТ?

— По перше, це консультаційна та інформаційна підтримка. Якщо людина потребує якусь інформацію то вона її отримає, починаючи з того, як їй стати на програму, і закінчуючи, як її покинути. Це коли людина вже відчуває, що вона в силах попросити лікаря зменшити їй дозу і все, потім детоксикація, і вона спробує жити вже нормальним життям.

По-друге, гаряча лінія не тільки інформаційний, але й адвокаційний інструмент. Якщо людина звертається і оператор бачить, що її права як пацієнта або громадянина порушені, тоді це вже кейс, це вже починається юридична сторона із захисту прав і людини. Таких прикладів можна багато навести, починаючи від того, що людина потрапила в СІЗО, а її там ліками не забезпечують, хоча повинні возити на сайт. Наприклад, поліція встановила, забрали усі ліки, хоча й були документи на руках. Для таких різних випадків у нас є дуже хороший фахівець через претензії, діючий адвокат, до якого людина перенаправляється, і він вже її займається, консультує, дає поради і навіть є можливість, якщо потрібно, то і в суді захистити цю людину.

Є також лікар-нарколог, теж дуже засвідчений. Якщо у пацієнта із замісної терапії, або просто у наркозалежного, чи у їх рідних та близьких виникають якісь медичні питання, то можна отримати консультацію у нашого лікаря нарколога.