Інтерв’ю з ветераном ЗСУ Мавдюком Андрієм: Про війну, поранення, мотивацію та плани на майбутнє

NW продовжує свою постійну рубрику “Діалог з ветераном”, у якій йдеться про те, що військовому та ветерану часто немає, з ким поговорити з “рівним”, хто його зрозуміє у цивільному житті. А ветеран як свій у відвертій розмові ділиться своїми переживаннями, враженнями та розповідає про цікавинки під час служби, а також висловлює оцінки актуальним подіям.

Сьогодні вашій увазі пропонуємо інтерв’ю з ветераном ЗСУ Андрієм Мавдюком, у якому він ділиться особистими враженнями про війну, поранення, мотивацію та плани на майбутнє.

Про це розповідає NewsWeek

– Як змінилося твоє життя після поранення? Як почуваєшся зараз, фізично та психологічно?

– Зараз почуваюся добре. Фізично вже частково відновився, проходжу протезування. Найважче було звикнути працювати однією рукою — це потребує чимало зусиль, терпіння і практики. Зір також постраждав, став гірше бачити. Але найбільше допомагає внутрішня мотивація і підтримка близьких.

– Які труднощі виникли після повернення до мирного життя?

– Після фронту найважче — це бюрократія. Оформлення документів, довідок, виплат, пенсії — усе це займає багато часу і сил. Довго чекав на документи з бригади, і без них не міг оформити статус і допомогу. Це виснажує морально. Плюс — адаптація до нового життя з обмеженнями після поранення.

– Чим плануєш займатись у цивільному житті?

– Хочу знайти справу, яка буде корисною не лише мені, а й іншим. Є бажання допомагати побратимам, які пройшли через подібне. Можливо, долучуся до волонтерського або ветеранського руху. Але поки головне — завершити реабілітацію.

– Розкажи, коли почався твій бойовий шлях? Що стало вирішальним у виборі стати військовим?

– Службу почав в 2020-му році у протитанковому дивізіоні 44-ї окремої артилерійської бригади, потім перейшов до 68-ї єгерської бригади, де був піхотинцем, птуристом, штурмовиком.

Мотивували друзі та знайомі, які вже були в ЗСУ. Але найголовніше — це бажання не віддати ворогу свою землю. Коли бачиш, що ворог прийшов знищити твою країну — не можеш залишатися осторонь.

– Як тобі вдавалося справлятися зі страхами на війні?

– Ніхто не безстрашний. Але страхи допомагали долати побратими — їх підтримка, та впевненість в побратимах. І, звісно, думки про рідних. Взаємна підтримка — це основа бойового духу.

– Що ти можеш сказати чоловікам, які уникають служби в армії?

– Від війни не втечеш. Якщо думаєш, що вона тебе не торкнеться — це ілюзія. Вона вже тут. І краще бути частиною тих, хто боронить, ніж тих, хто ховається.

– Як ти ставишся до силової мобілізації? Чи є вона ефективною?

– Ставлюсь до неї негативно. Бо ТЦК часто діють грубо, без поваги до людини. Це відбиває бажання йти служити навіть у тих, хто мав би потенціал. Армія має бути свідомим вибором, а не насильством.

– На яких напрямках тобі довелося воювати, і які моменти запам’ятались найбільше?

– Був майже на всіх напрямках, окрім Маріуполя і Криму. Найяскравіше згадується штурм Благодатного — взяли в полон кількох ворогів, які намагалися втекти… на велосипедах. Ми захопили посадку росіян, а вони саме їхали в інше село. Ми їх з тієї посадки й взяли. У тій операції вдалося забрати багато трофеїв — зброю, боєприпаси, зокрема АГС і ПКМ. Після цього штурму мене нагородили Золотим Хрестом Залужного.

– Якби здоров’я дозволяло, чи хотів би ти повернутись на службу?

– Так, хотів би. Але тільки разом із побратимами. Без них — це вже не те. Служба — це не просто форма, це братство, де кожен прикриває спину іншому.

– І наостанок: чи шкодуєш ти про своє рішення підписати контракт із ЗСУ?

– Жодної секунди не шкодую. Це був мій свідомий вибір, і я б його зробив знову. Бо ми захищаємо не просто територію — ми захищаємо свій дім, своїх рідних, свою свободу.

Назарій Лотоцький “Horror”