Українська освіта під час війни: занепад чи розвиток – інтерв`ю з головою “Про.Світ” Олександрою Пєтушковою

Експертка оцінила вплив війни з рф на осучаснення українських середніх закладів освіти

В Україні попри війну, нові ризики та загрози реформа середньої освіти не знижує обертів. Які ще трансформації варто очікувати у цьому освітньому сегменті та чи можливе повернення країні до радянських стандартів у школах. Про це в інтерв’ю “Телеграфу” розповіла голова громадської організації “Центр інноваційної освіти “Про.Світ”, керівниця краудфандингової платформи GoFundEd Олександра Пєтушкова.

У першій частині інтерв’ю з експерткою мова йшла про те, як 20 місяців повномасштабної війни з рф і дистанційка вплинули на якість освіти? Чи достатньо укриттів у школах? Чи може Україна перейняти досвід Ізраїлю для наших середніх шкіл. Пропонуємо вашій увазі другу частину розмови з керівницею ГО “Центр інноваційної освіти “Про.Світ”.

Про гнучкість шкіл

— Яких іще трансформацій не вистачає нашій системі освіти для того, щоб жити в нинішніх воєнних умовах і покращувати якість освітнього процесу?

— Не вистачає вміння користатися цими можливостями. Адже насправді можливостей дуже багато. І, власне, коли ми говоримо про місію нашої організації, то це — посилювати освітян і освітні інституції. Ми більше є тими, хто демонструє можливості і допомагає ними скористатися. І це, на мій погляд, дуже важлива навичка. Для нас важливо наголошувати на суб’єктності людей на місцях. Вони не є жертвами, а є важливими суб’єктами освіти. Вони мають свою думку. Вони мають достатню експертизу. І ми їм допомагаємо ці можливості помітити і ними користатися.

— А зараз цієї суб’єктності немає у освітян? Допустімо, якщо є ракетна небезпека, то школа сама ж може прийняти рішення переводити навчання на дистанційку і т.д.?

— Суб’єктність є, але ми часто десь про неї забуваємо. 24 лютого, наприклад, дуже важко було проявляти свою суб’єктність, і не кожен був до цього готовий. Чим більше стресу, тим більше ти забуваєш і чекаєш умовно біля себе безпечного дорослого, який скаже, що робити. Так іноді теж відбувається, коли я в стресі, коли я не подбала про себе, коли я розгублена. Для цього важливо працювати з власною стресостійкістю. Для повернення цієї суб’єктності команда Про.Світ багато  працює над тим, щоб роз’яснити нововведення законодавчі, підтримати, напрацювати рекомендації, адаптувати різні досвіди країн і висвітлити їх тут.

— Наскільки взагалі наша система освіти гнучка в плані того, що оголошувати, наприклад, канікули достроково через воєнні загрози, чи коли можливі перебої з інтернетом після блекаутів?

— Гнучка. Але при прийняті такого рішення важливо нести за нього відповідальність. У таких стресових умовах – до цього не всі готові. До речі, про канікули, цей гнучкий підхід дуже круто спрацював у момент тимчасової окупації на певних територіях. Деякі заклади просто оголосили дострокові канікули і закрили заклад. Тим самим вони уникли того, що до них приходять окупанти і починають впроваджувати російську програму. Тобто, наші освітяни швиденько підвели заклад до літніх канікул, оперативно припинили освітні процеси. В результаті окупанти не мали з чим працювати, бо всі на канікулах, чекаючи вже нового навчального року. А до старту нового навчального року ці території вже були звільнені. Завдяки цим канікулам вони уникли примусової роботи по російській програмі.

Якщо говорити про свободи, то закон України “Про повну загальну середню освіту”  визначена автономія закладів освіти, яка має чотири компоненти. По-перше, академічна автономія, коли я можу або обрати якусь із типових програм, які представлені міністерством, або запропонувати свою типову програму, яку я можу затвердити і відповідно по ній рухатись.

Крім цього, кожен вчитель має певний відсоток академічної автономії. Тобто я маю рухатись по типовій програмі, яку обрав заклад, але при цьому я маю 20% свободи і можу вільно додавати якісь теми, додавати якісь формати роботи, які вважаю більш доцільними відповідно до свого предмету.

По-друге, є кадрова автономія, коли я як керівник учбового закладу вже маю право приймати рішення щодо того, хто є в команді, звільняти чи брати на роботу нових працівників. І питання у тому, чи кожен вміє цим користатися. І ми активно працюємо над тим, щоб, знову ж таки, демонструвати цю можливість і підтримувати у цьому процесі керівників. 

По-третє, фінансова автономія. Тут теж є певні виклики для закладу освіти, але існує і певна можливість.

І, по-четверте, організаційна автономія. Тут про  налагодження взаємодії, вибудова власної організаційної структури, вибір заступників з певних напрямків. І, власне, тоді в рамках організаційної автономії директор може вибудовувати процес, коли не він все тягне, а цілісно є команди, які приймають рішення. 

Автономія на мій погляд дуже важлива і є пріоритетом для “Про.Світ”, тож працюємо над цим далі. 

— Чи мають діти якісь стимули самовдосконалюватися у випадку з дистанційним навчанням та через нинішні воєнні умови й обмеження?

— Мені здається, це дуже індивідуально і залежить від середовища, в якому дитина проживає, від сім’ї і близьких довкола неї. Також це залежить і від вчителя, хто як мотивує своїх учнів. Самовдосконалення залежить від багатьох факторів. Але, як я зазначала вище, важливо не напхати дитину знанням, які вона просто зазубрила, а концентруватися на тому, наскільки учень зрозумів, як він ці знання буде використовувати в житті, формувати у дітей навички, компетенція.

Вчителю важливо у дитини змінити ставлення до предмету (наприклад, до хімії, біології тощо), змінити ставлення до самоосвіти, змінити ставлення до особистої відповідальності за власне життя. Тут важливо зачепити дітей.. Для прикладу: якщо я вже більш усвідомлюю, для чого мені вивчення української мови, то самоосвіта не буде проблемою, мені буде цікаво удосконалюватися. Щось додатково почитати, десь цікаве завдання знайти, десь книжку українською мовою придбати. Очевидно, що не завжди рівень освіти вимірюється тим, скільки я тем чи параграфів зазубрила, а якраз тим, наскільки я вмію це використовувати..

Чи можлива в Україні восьмирічна освіта

— Пам’ятаємо ж, під час Другої світової війни була і восьмирічка, і семирічка. Тоді не було і ресурсів у держави, і достатньої кількості педагогів, щоб викладати, і дітей не так багато було через хаос. В Україні можливе введення чи повернення до восьмирічки, дев’ятирічки?

— Точно це неможливо. 

Зараз, під час війни в Україні, є дійсно багато викликів. Але  у сфері освіти відбувається багато важливих змін. Тому мені здається, ми станемо прикладом для європейських країн і загалом інших країн світу. Наприклад, в частині психологічної підтримки. Ми зараз будемо багато на цьому акцентуватися. Зараз в жодній країні Європи немає такого психологічного супроводу. Нас же зумовлюють обставини, але ми точно напрацюємо ці механізми.

Зокрема відбувається потужна цифровізація. Зараз Михайло Федоров долучений до процесу цифровізації освіти, і у цьому напрямку з’являється багато нових речей. Та ж “Дія” – суперновий формат, якого немає в інших країнах, це дуже потужний інструмент. Він так само використовується і в освіті. Вже запущена “Дія.Освіта”. Технології дуже швидко розвиваються, але при цьому ми ще й балансуємо з викликами війни. І попри війну ми багато працюємо над інноваціями, їхнім впровадженням в українських реаліях, споглядаємо за досвідом інших країн і дуже швидко для себе забираємо якісь передові новації та адаптуємо. Є вже багато рішень, які в нас напрацьовані. На мій погляд, не буде стояти питання стагнації країни і освіти.

Тому, думаю, що нам точно не загрожує восьмирічка в нашій системі освіти.

Крім того, за нинішнього уряду відчутно, що освіта є другим пріоритетом, після напрямку оборони країни. Ми бачимо, що вже бюджет на освіту на наступний рік збільшений на 23 мільярди гривень. Повертається субвенція нової української школи. 

Тож впевнена, що ми ще будемо розвиватися. Попри все. 

— За вашими оцінками, наскільки освіта доступна в сільській місцевості? Тому що міста, містечка і селища живуть, виживають та розвиваються. А ось в селах дітей, вчителів не так багато. Знову ж таки, не всюди є шкільні автобуси, діти їздять в інші села. Наскільки погіршується ситуація в нинішніх умовах? І які є перспективи?

— Тут мова йде не тільки про доступ до освіти, а й про доступ до якісної освіти. Говорячи про доступність освіти, важливо акцентуватись на її якості. Бо, мовляв, я можу приходити в якийсь клас, і бути один із чотирьох дітей 2 і 4 класу, які вчаться разом. І у цьому випадку було б набагато ефективніше, справді, їздити в заклад, який забезпечить для дитини якісний освітній процес. У такому випадку учень буде в ширшому середовищі, буде ширше представлення вчителів, а не один вчитель, який навчає мене багатьом предметам у малокомплектній школі. Звісно, це непопулярна тема не тільки серед освітян. Все ще існує міф щодо того, що через оптимізацію закриється школа і зникне село, всі з нього виїдуть.

Ми зараз шукаємо це рішення. Наприклад, працюємо з Поліською громадою на Київщині в рамках проєкту “Проідновлення”, де ми якраз хочемо дослідити механізми відновлення освітнього процесу на деокуповних територіях, аналізуємо мережу та варіанти її опитимізації так, щоб кожна дитина мала доступ до якісних освітніх послуг.

— Чому саме Поліська?

— Тому що вона віддалена. Вона не така “популярна”, як інші деокуповні території столичного регіону. Полісся, як ви знаєте, знаходиться довкола Чорнобиля, і там є багато таких зон відчуження. Тобто ця громада розбита на своєрідні клаптики через забрудненість радіацією певних територій. Крім цього, тепер частина поліської території ще й замінована. І сама громада, і заклади освіти рівновіддалені, і діти так само. Власне, з цією громадою ми будемо працювати над механізмом, щоб в таких складних географічних умовах кожна дитина матиме доступ до якісної освіти.

І потім це напрацьоване рішення ми будемо далі рекомендувати, висвітлювати ширше. Адже цей досвід можна потім масштабувати на інші громади, які будуть деокуповані. Важливо буде показати, що ми чекаємо кожну громаду. Вони вийдуть з-під окупації і не будуть розгубленими, а ми не махнемо на них рукою. Ми вже будемо мати конкретні механізми, які для них рекомендуватимемо. Адже буде дуже велика схожість з цим процесом, як на Поліссі. Тому що частина територій буде замінована після деокупації. Частина, можливо, буде зруйнована. 

Маємо побудувати такий механізм, який дозволить переглянути, оптимізувати освітню мережу, але при цьому зробити так, щоб кожна дитина мала доступ до якісної освіти, могла спокійно доїхати до школи. Відтак треба зробити, щоб до школи дітям було зручно добиратися і щоб на це не йшло п’ять годин в дорозі. Це має бути рішення, яке передбачає безпеку та комфорт для кожної дитини. 

Тому на прикладі Поліської громади побачимо, який механізм можливий. Ми вже познайомилися з кожним закладом. Їх шість. До речі, саме на один із цих закладів, United24, разом з амбасадорами в Нью-Йорку, організовували благодійний захід і зібрали, якщо не помиляюся, 635 тисяч доларів для відбудови одного із закладів. Це приклад ще однієї можливості, яку варто використовувати освітянам.

Про віртуальних вчителів

— В контексті доступності і якості освіти в селах та в ключі диджиталізації питання наступне: зараз технічний процес, є вже штучний інтелект, технології швидко розвиваються, а чи є така перспектива і можливість, наприклад, якось уніфікувати викладання і зробити, наприклад, на Ютуб якийсь шкільний курс з певного предмету (залити математику, назвати канал “Народний вчитель” тощо), щоб за відсутності вчителів в сільській місцевості просто дитина продивилась ці відео, здала б потім якісь тести й отримала середню освіту?

— Це було ж вже (сміється). Є всеукраїнська школа онлайн, де записують різні уроки, але, як на мене, це більше як тимчасове, підтримуюче рішення. Онлайн-освіта не завжди є тою, яка формує навички. Наприклад, проглянувши якесь відео, я можу певне слово зрозуміти по-своєму, немає можливості проконсультуватись, немає того менторства, як зі вчителем, який надає зворотний зв’язок, немає взаємодії з іншими дітьми. Головне ж — навички. Вважаю, що просто знання таблиці множення не завжди є єдиним, що людині допомагає в житті.

Якщо говорити про освіту, коли вчитель на відео розкаже повністю готовий алгоритм з якогось предмету, і я його потім відтворю, це не завжди про те, що я дійсно навчився, і це не завжди — про якість освіти. Тому онлайн-освіта навряд може виконати цю роль повноцінно. Але зараз, звісно, є тимчасові рішення, у тому числі і дистанційна освіта. І це важливо. Це дає можливість не втрачати час, навчатися попри війну.

Про скорочення вузів і звільнення ректора Луцького

— І наостанок ще одне питання в контексті якості освіти. Ви зазначали, що в Україні більше 10 тисяч закладів середньої освіти. Разом з тим в Україні налічується біля 300 вузів, і лише кілька з них включаться у світові та європейські освітні рейтинги кращих вишів. Тож виникає питання, для чого їх стільки? І скільки саме потрібно Україні закладів вищої освіти, чи треба їх скорочувати.

— В контексті середньої і взагалі вищої освіти, то у вишах теж потрібні зміни та трансформації. У цьому сенсі мене дуже тішить реорганізація Національного авіаційного університету (НАУ) та скорочення його ректора Максима Луцького.

Від трансформацій та осучаснення заклади вищої освіти точно виграли б. Зміщення Луцького для мене є певним показником, що ми рухаємося в правильному напрямку. І не тільки говоримо про відновлення, а й про розвиток. Тож, перегляд того, як обираються ректори, як вони змінюються, це теж впливає на якість, у тому числі, закладів вищої освіти.

Сьогодні вже починається розмова про відновлення конкурсів на посаду директора, щоб поверталися відбори. Ми всією громадською спільнотою добилися відкритого декларування. Це теж важливо. І такі сучасні демократичні процеси в кінці кінців сильно впливають і на якість освіти.

Просто поділюсь своєю особистою думкою: вища освіта не має бути настільки доступною, аби я просто її мала для диплому. Можливо, оптимальне рішення по вищій освіті вже буде, коли ми зайдемо з Нової української школи в профільну страшу школу. Вона якраз таки, профільна школа, буде більше зосереджена на тому, аби учні останні роки в своїй школі зрозуміли свої сильні сторони, свої компетенції і свій шлях в розвитку і реалізації в професії. І таким чином дитина вже буде виходити і не просто кидати документи до вузів, куди її візьмуть, щоб просто формально отримати вищу освіту, яка, можливо, їй не дуже буде потрібна, а буде свідомо підходити до цього.

За таким сценарієм інститути матимуть мотивацію або такі умови, в яких вищі учбові заклади мають змінюватися, тому що учні виходитимуть вже більш свідомими, і на будь-які програми вони не погодяться; на те, що викладач не може по-українськи викладати, вони не погодяться. Це буде абсолютно інше суспільство. Я думаю, що примусові зміни згори не завжди приносять той результат, який потрібен. Коли ж учні, майбутні покоління, завдяки змінам і реформам будуть випускатися свідомими, то і заклади вищої освіти будуть мати потреби змінюватися. Без запиту це навряд спрацює.

Для мене тут є приклад Українського католицького університету, де я закінчила магістерську програму. Я бачу, як він змінюється. Магістерська програма має моніторинг і оцінку, працює з відгуками студентів, змінюється постійно. Там є викладачі практики, запроваджений дуже гнучкий формат навчання. Я туди йшла свідомо і розуміла, які знання мені необхідні, які компетенції я потребую.

Тому я сподіваюся, що профільна старша школа змінить цей напрям, а діти потім будуть свідомо поступати у ЗВО, будуть вимагати якісних знань та компетентностей від закладі вищої освіти, будуть розуміти свою роль і роль своєї самоосвіту при цьому. Не завжди все викладач має дати учням/студентам. Я вірю, що це процес співтворення.