Чому Україна досі тримається
У промові «Про стан держави» Дональд Трамп майже не згадав четверту річницю повномасштабного вторгнення росії в Україну: конфлікт прозвучав у його виступі лише двічі — аби повторити твердження, що війни не було б за його президентства, та щоб похвалитися, що те, що США постачають Україні, «фінансується Європою — повністю і повною мірою». Більше деталей щодо війни в його зверненні не було
Про це розповідає NewsWeek
Декілька днів до того його давній переговірник Стів Віткофф охарактеризував боротьбу так: «Це справді безглузда війна», — висловивши при цьому неоднозначне ставлення до ролі обох сторін у цьому конфлікті.
Рік за роком війна продовжує залишатися у фокусі міжнародної уваги й особистих спогадів. Чотири роки тому, у перші дні після вторгнення, багатьох експертів і дипломатів охоплювало відчуття, що Київ може швидко впасти. Особисті розмови та вечері з тими, хто найкраще розумів регіональну динаміку — як-от із Радославом Сікорським та Енн Епплбаум — давали відчуття напруги й невизначеності: ще не було зрозуміло, як саме розгортатиметься спротив і скільки часу він триватиме.
Як змінилося сприйняття війни
За цей час міжнародні оцінки та українське самосприйняття радикально еволюціонували. Багато хто відзначає, що пункт призначення Путіна, який розраховував на швидке підкорення й повернення України до «материнської землі», виявився помилкою: амбіції Кремля не збіглися з реальністю, а втрати російських сил, за різними оцінками, виявилися значними. Водночас стратегічна мета Путіна зменшити присутність НАТО на своїх кордонах також не була досягнута: розширення альянсу, зокрема після вступу Фінляндії, лише змінило геополітичний ландшафт.
У політичних колах Кремль розраховував на радикальну зміну курсу США у випадку повернення Трампа до Білого дому, сподіваючись, що це змусить Захід піти на поступки Україні. Однак навіть за симпатій окремих американських діячів до ідей співпраці з росією, Москва лишається віддана вимозі повної капітуляції України, що робить перспективи швидкого миру нереалістичними.
Війна на землі: документалістика та реалії фронту
Вражаючий пласт свідчень про сучасну війну дає документальне кіно. Стрічка «2000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова, в якій поєднані записи з камер на шоломах солдатів і особисті зйомки, відтворює жорстоку й безкомпромісну боротьбу 3-ї штурмової бригади за село, яке згодом знову опинилося під ударами. У кадрах — мінне поле, небо, заповнене дронами, й практично відсутнє мирне життя: лишився лише бродячий кіт і тіла воїнів. Автори фільму уникають сентиментальності, натомість пропонуючи сирий, документальний погляд на війну.
У таких реаліях постає ключове запитання: чи зможе Україна зберегти рішучість у наступні місяці й роки, і наскільки ця боротьба стане катастрофічною для країни?
Відповідь українських посадовців, а також багатьох звичайних громадян, з якими спілкуються кореспонденти, однозначна: поступок не буде. Українське суспільство вірить, що угода на умовах Москви лише відтермінує подальшу агресію й не принесе тривалого миру. Але моральний дух і рішучість самі по собі не достатні — для продовження спротиву критично важливі постійна військова й фінансова підтримка Заходу, постачання боєприпасів та оновлення резервів.
У Києві вже зʼявилося поняття «стійкість», яке на Заході часто використовують як комплімент, але в Україні воно дедалі частіше сприймається з тривогою: надмірне захоплення героїзмом може створити ілюзію, що підтримки достатньо, тоді як насправді дефіцит ресурсів і політичні коливання за кордоном становлять реальні ризики для обороноздатності країни.
Людські втрати й руйнування інфраструктури вже мають катастрофічний масштаб: великі частини енергетичної мережі зруйновані, міста перетворені на руїни, мільйони людей переміщені, сотні тисяч військових загинули або отримали поранення. Водночас виживання держави як суверенного утворення, навіть у скорочених кордонах і з підірваною економікою, розглядається багатьма як перемога морального й політичного значення — адже головні цілі росії щодо ліквідації української державності не були досягнуті.
Отже, попри матеріальні втрати й виснаження, ситуація не виглядає однозначною поразкою: збереження суверенітету, інтеграційні прагнення до Європи та готовність населення продовжувати опір створюють підґрунтя для подальшого відновлення і відсічі агресору.
