Станислав Горуна: В юриспруденции есть время подумать последовательно, в карате решение надо принимать быстро и интуитивно

Станіслав Горуна – особистість відома у спортивному світі. Він заслужений майстер спорту і капітан національної збірної з карате. Срібний призер чемпіонату Європи 2014 року, бронзовий призер чемпіонату світу 2014 року в індивідуальній категорії (до 75кг), срібний призер чемпіонату Європи 2017 року в інд. кат. до 75кг і бронзовий призер в командному куміте, переможець Всесвітніх Ігор 2017 в інд. кат. до 75кг, бронзовий призер чемпіонатів Європи 2018 та 2019 років в індивідуальній та командній категорії та переможець II Європейських ігор з карате, які відбулися 2019 року. Втім, він не лише спортсмен, але ще й адвокат та бізнесмен. Ми поспілкувалися із Станіславом про те, як можна вдало поєднувати спорт із роботою і не тільки про це (укр.).

– В якому віці Ви почали займатися спортом?

– В 14 років, тобто, вже понад 16 років. Але карате займатися став не відразу. Я пробував себе у різних видах спорту, ходив на різні секції. Зокрема, займався дзюдо та тхеквондо. Але зрештою обрав карате. Тут багато залежить від тренера, який зможе з перших занять зацікавити дитину. Якщо вона не відчуває позитивного ставлення, вона не буде цим займатися. Тренер Антон Нікулін (заслужений тренер України, старший тренер національної збірної України з карате – ред.) навчав нас по унікальній методиці – більшість вправ проходять в ігровій манері. Ігри будувалися на вправах із елементами карате і робили нас сильнішими, більш координованими і розумними. Ми з нетерпінням чекали на наступне тренування, це захоплювало.

– За ці роки Ви отримали чимало перемог. Які давалися найважче?

– У 2017 році я брав участь у змаганнях Прем’єр-ліги у Парижі. І як слід підготуватися мені не вдалося: за тиждень до цього на турнірі у Словаччині я травмував коліно. Тому у Парижі я не міг нормально пересуватися і бити ногами, доводилося покладатися виключно на руки. Перемогти вдалося завдяки тому, що я відчував дистанцію. У карате успіх великою мірою залежить від того, як ти пересуваєшся і чи можеш уникнути атаки опонента. В мене були тоді супротивники вищі зростом – у півфіналі був француз Жульєн Кафаро, а у фіналі – Ахмед Ель Шарабі, який представляв Італію. Француз використовував свою перевагу у зрості, тож я намагався триматися від нього на довшій дистанції і скористався його помилкою в атаці. Другого переміг теж під час його атаки: я розірвав дистанцію, Шарабі в атаці провалився, і я швидко застосував прийом і отримав один бал, другий бал здобув у зустрічній атаці.

– Зараз є проблема із тим, що молодь не дуже хоче займатися спортом… 

– Спорт – це класно. Але, якщо я правильно розумію, молодь не вмотивована. З точки зору, скажімо так, маркетингу, потрібно конкретизувати цільову аудиторію, аби дати правильний меседж.

– Можливо, проблема в тому, що спорт далеко не завжди може забезпечити фінансову стабільність… Ви й самі якось казали у одному інтерв’ю, що вам спорт не приносить особливих доходів. У той же час, ви займаєтеся адвокатською діяльністю. Наскільки можливо поєднувати професійний спорт та іншу діяльність?

– Так, я займався юридичною діяльністю, спеціалізуюся на адміністративному праві. У 2011 році я закінчив юридичний факультет Львівського Національного університету імені Івана Франка за спеціальністю  правознавство. Перш, ніж поступив, я ще й сам не розумів, що саме хочу, куди мені йти. Батьки хотіли, аби я пішов на юридичний, а потім ще подруга Наталя Бойко переконала мене поступати на цей факультет. Вчитися було не легко, адже паралельно із навчанням були ще й тренування, змагання. І треба було обирати, що для тебе важливіше у цей конкретний момент: готуватись до екзамену чи їхати на змагання. Мені було важко втягуватися  в рутину, одноманітність і підлаштовуватись під навчальну програму, яка мені не підходила. Я не розумів, що потрібно вивчати, для чого це. Цілі якісь абстрактні.

– Тим не менш, ви стали успішним адвокатом… Ця професія для вас на все життя як і спорт?

– На практиці навчальний процес виявився набагато результативнішим. Є конкретні задачі, які потрібно вирішувати. Ця професія накладає відбиток на все життя. Якщо ти віддаєш себе цьому повністю і займаєшся професійно.

– Навички, отримані в спорті, Вам допомагали в професійній сфері?

Так. З одного боку, в юриспруденції все дуже логічно, є час подумати послідовно. В карате рішення треба приймати швидко, інтуїтивно, максимально просто і раціонально. З іншого боку, у спорті також потрібно аналізувати ситуацію. Це мені дало перевагу, коли я  почав практикувати право. Спорт мені допоміг і в бізнесі, і в юриспруденції. Він допомагає долати труднощі, це закаляє. Ти справляєшся з непростими ситуаціями, вони тебе вчать. 

– Спорт дисциплінує?

Ні, не спорт дисциплінує. Ти не подолаєш труднощі якщо ти не будеш дисциплінованим. Спорт – це виклик. Єдиноборства – боротьба зі страхом. Потрібно знаходити переконання, які будуть штовхати до дії.

– А можете назвати справу, яка відбилася у Вашій пам’яті?

– Чесно кажучи, перший рік були в основному розчарування. Справи переважно однотипні були. У судовій системі був популізм, необ’єктивність. Справи часто і досить вільно могли бути вирішені через зацікавленість судді; загальна політика судів була – «підтримувати державу», тому підприємства обкладалися чималими штрафами, навіть коли обставини справи свідчили, по суті, на їхню користь… Тим не менш, пам’ятаю, як дивився американський серіал про юристів. Це мене надихало. І в одній справі я використав «прийоми» головного героя серіалу, таким чином справу вдалось вирішити швидше, ефективніше і не доводячи її до судового розгляду.

– Ви працюєте у якійсь юридичній компанії чи самостійно?

– Я був у юридичній фірмі, але вже пішов з неї. Хоча в мене й був вільний робочий графік, мій шеф, Кондра Олександр, ставився до мене лояльно. Тим не менш, ставилися конкретні задачі, на вирішення яких потрібно було знаходити час. Освоїв тайм менеджмент, багато речей доводилося робити наперед… Тепер мені бракує часу аби працювати на фірмі. В якийсь момент я вирішив більше часу приділяти спорту. Та це не довго тривало, свій вільний час я почав заповнювати іншими справами, розпочав з друзями бізнес – займаємось онлайн-торгівлею та розробили власну CRM-систему. Окрім того, в мене ще був магазин з фото-принтами, продажі яких також перевів в онлайн.  Продажами фото-принтів та декорацій для стін займається моя дружина – Марічка. Не дивлячись на велику кількість процесів, які потрібно контролювати, в пріоритеті в мене наразі спорт та спортивні досягнення. Тому, я не можу повністю зануритись у це через часті поїздки на змагання.

– Як відреагували колеги та друзі на те, що Ви вирішили піти з цієї компанії? Продовжуєте спілкуватися?

– Абсолютно адекватно – вони розуміли, що я займаюсь спортом на високому рівні, і завжди мені сприяли. 

– Ви часто дякуєте вашому тренеру Антону Нікуліну. А чи були люди, які сильно вплинули на вас, серед викладачів, які Вас навчали в університеті?

– Так, це викладач кримінального права і практикуючий адвокат Кондра Олександр. Хоч він в мене не викладав, але дуже вплинув на мене і мою подальшу адвокатську практику. Коли я почав практикувати право він був моїм ментором в цій сфері, і вчився я в нього. До речі, від Кондри Олександра більше і швидше отримав розуміння права, ніж від університетських викладачів за 5 років навчання. Дякуючи йому, можу вважати, що став кваліфікованим адвокатом. Звичайно, що маю і інших близьких друзів. Але і в них свої справи, свої кар’єри. В силу зайнятості складно знайти час для зустрічей, хоча хотілось би. Взагалі, я радий, що по життю мені зустрілися непересічні люди, які стали мені друзями, і які мали великий вплив на формування моєї особистості. Це мій тренер, Наталія Бойко і Кондра Олександр, мій кум Мартин Арсен, моя дружина (Яж) Марічка.

– Тобто, Кондра – ця людина є для Вас взірцем як професіонал і адвокат. А от Ви сказали – нетипове мислення. А що саме Ви розумієте під цими словами?

Важко охарактеризувати. Треба спостерігати за ним, як він думає, які рішення приймає, як будує логічний ланцюжок аргументів, переконань, свою позицію… Олександр-людина з нетиповим мислинням.

– А як у Вас в особистому житті складається? На сім’ю часу вистачає?

– Часу завжди вистачає. Я ж не живу окремо від сім’ї. Хоча, я, наприклад, можу не встигати купити подарунки для близьких і дарую їх не на сам Новий рік чи святкування дня народження, а вже після того, інколи і за кілька місяців. Порівнюючи свою, поки що, маленьку сім’ю з моїм оточенням, вважаю, що мені вдалося зробити її ідеальною (звичайно, що це далеко не лише моя заслуга): мене підтримують, мені допомагають, підсилюють. Я також роблю все від мене залежне, щоб вдома був комфорт і гарна атмосфера. Ми вже маємо сина. Моя задача навчити його думати, розуміти світ та справлятися з труднощами. Ким стати – він вже сам вирішіть. Я познайомлю його з карате, але не буду його ламати і примушувати ходити на карате через те, що сам каратист. 

– Якщо підбити підсумки минулого року, чи був він для Вас успішним?

– У 2019 році сталося чимало важливого для мене. 21 липня в мене народився син, ми його назвали Лев. Цікаво, що його День народження співпало із днем відкриття Європейських ігор в Мінську. На цих змаганнях я здобув звання чемпіона в ваговій категорії до 75 кілограмів. Також переміг на багатьох топових змаганнях з карате, включно з бронзою на чемпіонаті Європи. А ще восени я пройшов програму початкової підготовки молодого солдата і прийняв військову присягу на вірність Україні.

– А які плани на цей рік – у першу чергу у спорті?

– Влітку відбудеться Олімпіада-2020 у Токіо. На ній уперше змагатимуться каратисти – карате стало олімпійським видом спорту. В моїх планах –  вибороти для України медаль! Тим більше, що на цей рік може бути останнім роком «олімпіадності» карате: на 2022 рік карате є в Олімпіаді, але тільки для молоді до 21 року. Втім, ще будуть комісії, голосування… Всесвітня Федерація Карате і Французька Національна федерація карате шукають можливості побудувати діалог, тому будемо сподіватися на краще. 

Константин Костянов