Патріарх Філарет: портрет бунтаря, який домігся автокефалії

У віці 97 років помер почесний патріарх Православної церкви України Філарет. За життя він поєднав служіння Церкві з рішучою боротьбою за духовну незалежність України: приймаючи реалії радянської системи, водночас присвятив понад три десятиліття проекту автокефалії, за що зазнав тиску та каральних заходів з боку Москви, але залишився непохитним у своїх переконаннях

Про це розповідає NewsWeek

Життєвий шлях і служіння

Михайло Денисенко, відомий пізніше як Патріарх Філарет, народився 23 січня 1929 року на території майбутньої Донецької області. З раннього віку він виявляв зацікавленість у духовному житті: навчався в Одеській духовній семінарії та в Московській духовній академії. Родинні трагедії — загибель батька на фронті та смерть діда під час Голодомору — залишили слід у його світогляді та ставленні до історії України.

У 1966 році Денисенка обрали митрополитом Київським і Галицьким, екзархом України в Російській православній церкві. Він очолював екзархат до 1990 року і навіть тимчасово був місцеблюстителем патріаршого престолу після смерті патріарха Пімена. Попри очікування деяких кола, йому не вдалося очолити РПЦ: у Москві не хотіли бачити на чолі церкви представника України в умовах посилення відцентрових тенденцій в республіці.

Згодом Філарет перейменував екзархат на Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ (МП)) і залишився її митрополитом. Однак із проголошенням незалежності України 1991 року він дедалі активніше відстоював думку про необхідність не лише державної, а й церковної самостійності.

Боротьба за автокефалію і суперечності

Вже на початку 1990-х років Філарет активно працював над ідеєю церковної самостійності. У травні 1992 року під час собору в Харкові частина українського єпископату, під тиском Москви, фактично усунула митрополита від управління. У відповідь він разом із кількома єпископами створив Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП) і розпочав розбудову її структури по всій країні.

У наступні десятиліття Філарет витримував потужний тиск із боку Московського патріархату: йому оголосили анафему у 1997 році, яку він трактував як політичний крок. Пізніше, у 2018 році, Вселенський патріарх Варфоломій скасував цю анафему, а в основі процесу встановлення автокефалії ПЦУ лежали і ті структури, які Філарет допоміг створити.

Одночасно з цим його постать часто супроводжувалася суперечностями. Його називали радянським стилем управління, іноді згадували підозри про контакти з органами радянської влади, а також констатували авторитарний підхід. Філарет сам неодноразово стверджував, що в радянські часи ієрархічний шлях у церкві був ускладнений впливом «органів», але він наголошував, що не пішов на співпрацю в питаннях, що суперечили сумлінню та вірі.

Патріарх активно позиціонував себе як прихильник національно-патріотичних ініціатив: він підтримував Євромайдан, відправляв панахиди за загиблими на Майдані, молився за захисників Донецького аеропорту та воїнів Збройних сил України, освячував пам’ятники та каплиці, і тим самим підсилював духовну складову української державності.

«Україна переможе, бо з нами Бог. Бог там, де правда»

У 2018–2019 роках, коли було створено Помісну православну церкву України і видано томос, Філарет відіграв ключову роль у формуванні церковної мережі, що зробила цей крок можливим. Він сподівався очолити нову церкву, але рішення Вселенського патріарха склалося інакше, і новим предстоятелем став митрополит Епіфаній. Після цього між почесним патріархом і частиною керівництва ПЦУ виникли розбіжності: Філарет навіть відкликав підпис під документом Об’єднавчого собору й звертався до державної влади з проханням домогтися додаткового томосу.

Критичне ставлення Філарета до зовнішньополітичних дій російського керівництва та до російської агресії було однозначним: він відкрито засуджував вторгнення на українську територію і називав дії російського керівництва неприйнятними. Патріарх не погоджувався й зі збереженням у диптиху під час служб імені патріарха РПЦ Кирила до початку повномасштабної агресії, хоча цього вимагав Вселенський патріарх.

Оцінки ролі Філарета у відновленні і розвитку української церковності різнилися. Релігієзнавці та діячі визнавали його внесок у створення екзархату, відновлення лавр і храмів наприкінці 1980-х, у формування УПЦ (МП) з автономією у 1990 році, а згодом — у побудові організованої структури, яка дозволила домагатися автокефалії. Водночас його методи управління та окремі політичні кроки залишалися предметом критики.

Після створення ПЦУ Філарету присвоїли почесний титул патріарха, і він продовжив служити в Києві, зокрема у Володимирському соборі. Його довга політична й церковна кар’єра залишає неоднозначний, але безперечно вагомий слід в історії українського православ’я.

Спадок Філарета — це поєднання релігійного служіння та наполегливої боротьби за церковну незалежність України; попри суперечливість його постаті, назавжди залишаться факти його участі в побудові української автокефалії та вплив на духовне життя країни.