Чи вистоїть Гуляйполе — символ Махна та свободи?
Гуляйполе на Запоріжжі опинилося в епіцентрі запеклих боїв та систематичних обстрілів, через що центр міста вже тривалий час перебуває в статусі «сірої зони». Втрата контролю над цим малим містечком має не лише тактичне значення на фронті, а й глибоке історичне та культурне вимірювання: саме тут формувалась махновська спільнота, і Гуляйполе століттями вважали символом волелюбності й локальної ідентичності.
Про це розповідає NewsWeek
«Хлопці наші б’ються за Гуляйполе, б’ються як чорти. От, і тут в Запоріжжі теж всі переживають за Гуляйполе. Розумієте, Гуляйполе – це ще один з символів Запоріжжя нашого. Гуляйполе – це історичне місце, історичне місто. Як центр махновського руху, завдяки подіям історичним, центром яких воно стало, і воно отримало всесвітню відомість», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода Володимир Чоп, доцент кафедри українознавства Національного університету «Запорізька політехніка».
Бої, руйнування та евакуація експонатів
До широкомасштабного вторгнення в місті жило близько 13 тисяч людей, але нині населений пункт фактично розділений між зонами контролю й обстрілів. російські підрозділи здійснювали серію штурмів і обстрілів, що призвело до масових руйнувань інфраструктури та культурних об’єктів. Серед ушкоджених пам’яток — краєзнавчий музей Гуляйполя та музей-садиба родини Махна; пам’ятник Нестору Махну був пошкоджений настільки, що в нього відірвало голову.
Українські музейники заздалегідь почали вивезення цінних артефактів, пов’язаних з періодом 1917–1921 років, до Запорізького краєзнавчого музею. Прямий артилерійський удар у ніч на 24 серпня 2024 року повністю знищив будівлю краєзнавчого музею — стіни вигоріли, а значна частина експозицій зазнала втрат. Директори та фахівці відзначають драматизм ситуації: зруйновані хата Махна і музей, тисячі матеріалів опинилися під загрозою зникнення.
Історик Сергій Звілінський, голова громадської організації «Гуляйпільські старожитності», описує території навколо міста як «суцільно знищені села і містечка», підкреслюючи, що руйнування зачіпають не лише архітектуру, а й пам’ять громади.
Махно, махновщина і запорозькі традиції
Гуляйполе стало центром махновського руху не випадково: воно лежить на землях, пов’язаних із традиціями Запорізької Січі, зокрема Кальміуської паланки. Історики вказують на численні паралелі між махновщиною та запорозьким устроєм — від виборності командирів до практик розподілу здобичі та військових прийомів.
Нестор Махно (1888–1934) позиціонувався як «батько» руху — привітання, що одночасно використовували і прихильники, і вороги. У махновській спільноті були свої звичаї, одяг та ритуали, які багато в чому запозичувалися з народного фольклору регіону. Також за ним закріпилися техніки кінної мобільності з кулеметними тачанками, що стали своєрідним військовим ноу-хау того часу.
Чорний прапор махновців теж має локальні витоки: у каталозі Запорізького низового війська XVIII–XIX століть зафіксовано кілька прапорів із чорною домінантою, а в місцевій традиції чорний колір асоціювався скоріше зі свіжозораною землею та вільною працею, аніж із темрявою чи смертю.
Махновщина відзначалася як масовий рух із демократичними та анархічними елементами: командири обиралися, армія часом налічувала десятки тисяч бійців, а соціальна організація включала практики колективного розподілу ресурсів. Саме цим пояснюють важливість постаті Махна для розуміння української революції початку XX століття.
Після відступу під натиском більшовиків Махно змушений був покинути Україну: він пройшов через Румунію, Польщу й оселився в Парижі, де брався за різну роботу. У листі до чехословацького президента Томаша Масарика Махно окреслював болісні наслідки втрати державності для українського народу і виражав думку, що радянська держава не відповідала його уявленню про свободу та самоврядування.
Постать Махна стала предметом суперечливих інтерпретацій. З одного боку, певні спроби приписати його до ширшого російського контексту присутні в історіографії та публічних наративах; з іншого — місцеві дослідники наполягають, що Махно був українцем і належить до української революційної традиції. Серед аргументів прихильників української ідентифікації — прямі воєнно-політичні угоди Махна з урядами того часу та багатий місцевий фольклор, пов’язаний із його постаттю.
Володимир Чоп, дослідник махновщини, зазначає, що Махно залишив дуже сильний культурний слід: легенди, приказки, пісні та місцеві фестивалі робили його фігуру помітною в регіоні й поза ним. Саме цей фольклорний пласт робить махновщину невід’ємною частиною історичного й культурного ландшафту України XX століття.
Сучасна загроза руйнування Гуляйполя має подвійний вимір: разом із житлом і інфраструктурою руйнується матеріальна і нематеріальна спадщина, пов’язана з Махном і з історією запорозького краю. Евакуація частини експонатів, їх збереження в обласних музеях та робота істориків сьогодні стали ключовими заходами для збереження пам’яті про цей регіон та його роль у національній історії.
Гуляйполе продовжує залишатися символом, навколо якого точаться битви не лише за територію, а й за історичну пам’ять і культурну ідентичність.
