Дар’я Мога про Маріупольський драмтеатр і життя в еміграції

Акторка Дар’я Мога, яка народилася і працювала в Маріуполі, пригадує сценічні моменти та розповідає про втрату рідного драмтеатру, зруйнованого внаслідок російського авіаудару 16 березня 2022 року. У розмові про життя в еміграції та творчість вона згадує останні дні в місті, евакуацію родини та подальше облаштування в Італії, де нині поєднує кілька робіт і готує власні проєкти.

Про це розповідає NewsWeek

Спогади про драмтеатр і перші ролі

Для Моги театр був центром міського життя: «зустрінемося біля «Драму»» — така фраза для неї була звичною. Вона починала як аматорка, потім її запросили до Донецького академічного обласного драматичного театру у Маріуполі, де спочатку грала масові сцени, а згодом отримала головні ролі. Улюбленою стала Жанна д’Арк у мюзиклі «Біла ворона», яка дозволила акторці поєднати драматичну гру і вокал.

«Я сподівалася, що театр не будуть бомбардувати, бо театр – це завжди символ пропаганди нової влади».

Вона згадує, як особливим був момент підняття завіси: перше світло, повна зала, коли актор уже не може ні відволіктися, ні повернутися назад — лише віддатися ролі. Саме ці миті й досі найсильніше живуть у її пам’яті.

Будівля драмтеатру в центрі Маріуполя була зруйнована авіаударом 16 березня 2022 року, попри помітний напис «Діти» на площі перед приміщенням. Правозахисники вказували на застосування важкої авіаційної зброї, при цьому точна кількість загиблих залишається предметом розслідувань і оцінок різних організацій. Унаслідок атаки театральна інфраструктура міста та культурне життя зазнали нищівних втрат.

Втілення й втеча: від підвалу до Італії

Коли з’явилися перші повідомлення про загрозу вторгнення, Дар’я планувала виїхати, але залишилася, щоб доглядати хвору матір. У перші дні повномасштабного наступу життєві запаси швидко вичерпалися: хліб, крупи, борошно — усе було розкуплене, мобільний зв’язок зник, а з вікон почали вибиватися шибки. Родина кілька днів провела в підвалі через морози й постійні обстріли.

Район, у якому мешкали, закрили, транспорт не пропускав, а люди наважувалися на ризиковані переходи пішки. У таких умовах Мога шукала допомоги і писала у соцмережах, що в їхній частині міста вже немає продуктів. Зрештою, родина отримала можливість виїхати разом із групою людей, серед яких були як цивільні, так і озброєні супровідники.

Спочатку Дар’я довелося навідуватися до Москви, щоб побачити батьків після евакуації та лікування. Вона не планувала залишатися там і разом із дочкою через Польщу дісталася до Італії, де вже перебувала сестра. Переїзд відкрив нові виклики: тимчасова допомога для біженців була обмеженою, довелося шукати будь-яку роботу, щоб забезпечити сім’ю.

У пошуках заробітку Мога використала швейну машинку, яку встигла вивезти з Маріуполя: спочатку почала підшивати штори та гардини, потім працювала на фабриці, нині поєднує кілька професій — прибиральниця, швачка, викладачка вокалу і співачка на святкових заходах. Вона планує припинити роботу прибиральницею й запустити власні авторські курси для акторів, а також продовжує музичні проєкти — записала альбом і пише пісні.

Окреме місце в її творчості займає пісня «Пам’ять», присвячена людині, яка померла під час вторгнення. Через мистецтво Дар’я трансформувала біль втрат у творчі форми: пісні й тексти допомогли пережити емоції та зберегти пам’ять про тих, хто пішов.

З речей, які вдалось вивезти з Маріуполя, акторка зберігає предмети, що нагадують про рідних і друзів — швейну машинку матері, набір столових приборів від подруги, штани, пошиті з подарованої тканини, і навіть незапалену свічку, куплену перед вторгненням. Водночас усе, що було в гримерці та на сцені, залишилося в знищеному театрі.

28 грудня 2025 року на місці колишнього драмтеатру відбулася церемонія повторного відкриття будівлі, під час реконструкції якої споруду фактично майже повністю знесли й перебудували. Відновлення репертуару і діяльності на відновленій сцені відбувається переважно з акцентом на твори російських авторів, що для багатьох колишніх мешканців та учасників театрального середовища сприймається як частина політики русифікації та спроба заглушити пам’ять про загиблих і втрачену культурну спільноту.

Дар’я визнає, що ні приміщення, ні фарба на стінах не повернуть ту енергію, яка жила в оригінальній трупі та глядацькій залі. Для неї театр — насамперед люди, спільні переживання й емоції, які вирізняли маріупольську сцену; їх уже не відтворити штучно, тому важливо не припиняти говорити про трагедію, пам’ятати і занотовувати історії людей.

Нині Мога продовжує творити та виховувати доньку, сподіваючись поєднати мистецтво й практичні кроки з облаштування життя в еміграції: запуск курсів для акторів, концертні виступи, нові пісні та робота над музичним альбомом. Вона підкреслює, що мистецтво об’єднує людей і дає можливість зберегти пам’ять про тих, кого вже немає.