Мобілізація пацієнтів без забезпечення життєво важливими ліками – це тортури! Нам потрібна гуманна наркополітика! Підтримати. Не карати!

Ці заклики сьогодні лунали від представників організацій, що опікуються справами людей, які живуть з наркозалежністю, в рамках глобальної правозахисної кампанії

26 червня у різних куточках нашої планети лунають заклики «Підтримати. Не карати» («Support. Don’t punish»), під цими ж гаслами відбуваються різноманітні флеш-моби та акції. Мета усіх цих заходів – привернути увагу до потреб людей, які живуть з наркозалежністю, та наголосити, що боротьба з наркотиками не має перетворюватися на боротьбу з залежними людьми. Покарання не здатне вилікувати від залежності, натомість програми зменшення шкоди та підтримки людей, які живуть з наркозалежністю, довели свою ефективність.

В Україні, попри відсутність можливостей проводити велелюдні акції, правозахисники, активісти та громадські організації регіонального, національного та міжнародного рівнів намагаються привернути увагу до потреб людей, які живуть з наркозалежністю.

«Програма замісної підтримувальної терапії в нашій державі впроваджується вже 20 років, а з 2017 року фінансується за кошти держбюджету. Суть лікування полягає у щоденному прийомі замісного препарату. Наразі серед учасників програми ЗПТ є як ті, хто пішов добровольцем у 2022 р., так і ті, хто тільки-но отримав бойову повістку. Ці люди потребують життєво необхідного лікування, проте алгоритм його надання у лавах Сил оборони – відсутній. Фактично, людина втрачає доступ до ліків, потрапляючи до лав ЗСУ. Відсутність доступу до життєво необхідних ліків – це тортури», – впевнений Андрій Яровий, керівник проєкту Національна Гаряча Лінія з питань наркозалежності та ЗПТ.

Щомісяця на цю Гарячу Лінію за телефоном 0-800-507-727 звертається близько 500 людей, більшість із них споживачі ін’єкційних наркотиків, лікарі і пацієнти замісної підтримувальної терапії, їхні рідні та близькі. Одне з основних питань останніх трьох місяців було: як зберегти лікування замісною підтримувальною терапією пацієнту, якого мобілізовують?

Кількість звернень з цим питанням на Гарячу Лінію щомісяця подвоюється. Громадські організації на різних майданчиках озвучують проблему відсутності доступу до життєво необхідних ліків для тих пацієнтів, які опиняються у лавах Сил оборони, проте жодної реакції від Міністерства оборони та МОЗ України, попри офіційні листи та звернення до них, наразі немає.

«Людина, яка переживає абстиненцію (тобто, «ломку»), фізично не зможе посилити армію. А хіба ж не для цього проводиться мобілізація? Без впровадженого алгоритму забезпечення препарати ЗПТ тих людей, які мобілізують до лав Сил оборони, відповідні дії не посилюють, а скоріше послаблюють наше військо. Варто також додати, що програма ЗПТ працює навіть в місцях несвободи. Невже військовий має менше прав, ніж ув’язнений або людина, яка відбуває покарання?!», – щиро обурюється Андрій Яровий, який, до речі, провів 16 місяців в полоні у так званій лнр через свою правозахисну діяльність.

Вразливість жінок

Війна стала справжнім викликом і для жінок, які живуть з наркозалежністю.

Наркозалежні жінки частіше за інших потерпають від насильства різних видів. Згідно з опитуваннями, кожна третя наркозалежна жінка страждає від фізичного, психологічного чи фінансового насильства. Повномасштабна війна змусила людей змінити звичні умови та місця проживання, члени сімей, які раніше жили окремо, знову змушені перебувати разом. Відповідно, частіше виникають конфлікти та суперечки. Якщо до цього додати не найкращий психологічний стан, то стане зрозуміло, чому насильство щодо жінок, які живуть з наркозалежністю, залишається актуальною проблемою. І це далеко не єдиний виклик, пов’язаний з повномасштабною війною.

Так, пошук роботи для наркозалежних жінок – надскладний процес, оскільки, обираючи між працівницею – жінкою, яка живе з наркозалежністю, та жінкою, яка живе без наркозалежності, роботодавець обере другу. Така сама ситуація виникне, якщо помешкання, гуманітарної допомоги чи евакуації потребуватиме жінка, яка живе з наркозалежністю, та будь-яка інша жінка. Відповідно, соціальні виклики війни у першу чергу відображаються на жінках, які живуть з наркозалежністю.

«Наша організація координує діяльність активісток у різних регіонах. Звернення до них яскраво демонструють, що наркозалежним жінкам часто відмовляють у підтримці та допомозі, у тому числі медичній, через діагноз. Жінки, які живуть з наркозалежністю, стають жертвами також акушерського насильства. Повномасштабна війна лише загострила проблеми доступу до послуг та проблему насильства шодо наших жінок», – підсумувала Директорка Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА» Тетяна Лебедь.

Відсутність ефективної державної наркополітики

Одна з основних вимог сьогодення, яке ставить суспільство, – це розвантажити правоохоронну систему України, щоб посилити її спроможність боротися з організованою злочинністю, масштабною наркоторгівлею та викривати внутрішніх ворогів нашої держави.

Ці завдання неможливо виконати без декриміналізації споживачів наркотиків, які зберігають їх в незначній кількості без мети збуту. Адже наразі в Україні, на відміну від розвинених країн цивілізованого світу, передбачений невиправдано високий рівень кримінальної відповідальності за незначні кількості наркотичних речовин, що зберігаються хворими на наркозалежність для власного використання. Це призводить до того, що правоохоронними органами розслідується досить велика кількість справ стосовно комерційного постачання наркотиків, хоча насправді в більшості випадків мова йде про речовини для особистого вживання.

Відповідно, основні показники продовжують робитися правоохоронними органами на хворих людях, а не наркоділках і в Україні, на відміну від країн цивілізованого світу, до місць позбавлення волі попадають ті, хто споживає наркотики а не ті, хто їх розповсюджує.

Тому заклик «Підтримати. Не карати. Support. Don’t punish» залишається актуальним.