Красень-боксер із чуйним серцем: інтерв’ю з відомим українським боксером Владиславом Сіренко

 Український бокс вже давно показав усьому світу на що ми здатні.  Після ери братів Кличків, наш бокс і досі залишається в центрі уваги. У нас багато чудових, хороших боксерів, які гідно представляють нашу країну у світовому боксі.

Про це розповідає NewsWeek

Журналіст NW Юлія Павліченко поспілкувалась з відомим українським боксером Владиславом Сіренко, який відразу погодився на інтерв’ю, не дивлячись на свою зайнятість, а це означає, що він поважає журналістів, що не може не радувати.

Владислав Геннадійович Сіренко: повний вік – 27 років, зріст – 192 см, , корінний киянин, на даний час є непереможним професійним боксером, виступає у важкій ваговій категорії. Є срібним призером молодіжного чемпіонату Європи 2013 року, бронзовий призер чемпіонату України у 2014 році серед любителів. За свою професійну кар’єру немає жодної поразки, 19 боїв, серед яких 15 перемог достроково – нокаутом.

– Владиславе, в Інтернеті про ваш зріст вказується різна інформація, від 189 до 194 см, то все ж таки, який ваш точний зріст?

– Зріст може змінюватися під час тренувань, дивлячись, які навантаження йдуть на організм, а взагалі зріст у мене 192 см (сміється).

– Ви маєте вищу освіту?

– Так, наразі я вчусь на аспірантурі педагогічного університету імені Михайла Драгоманова (спеціальність – фізичне виховання).

– Ви завжди займались боксом?

– Я з дитинства займався спортом, починав із футболу, грав у команді до 9 класу, потім мені батько порадив піти у кікбоксинг, а згодом я вирішив займатись боксом. На той момент мені було, здається, 16 років.

– Ви часто подорожуєте, якими іноземними мовами ви володієте?

– Я добре розмовляю на англійській мові, вважаю, що знання цієї мови вистачить, щоб спілкуватись у будь якій частині світу. Німецьку мову я вчив, щоб хоча б знати елементарні фрази та вирази, але вона мені чомусь «не зайшла».

– Бокс – це ваша основна частина життя, а якесь хобі чи заняття яке приносить вам задоволення?

– Звісно, я – автомобільний фанат (хто слідкує за моїми соцмережами, знає – де б я не був, обовʼязково відвідую автомобільні музеї, виставки).  Крім того, люблю рибалити, грати шахи. Загалом, окрім боксу, в мене є багато улюблених занять).

– Так як ви часто подорожуєте, у вас є улюблена країна?

– Мені сподобалась Франція, Німеччина. У Сполучених Штатах подобається саме Каліфорнія (а загалом у мене є бажання здійснити подорож Америкою –  відвідати різні штати, адже кожен з них має свою історію, закони, які відрізняються від інших). Говорячи про улюблені місця – мені дуже сподобався Кейптаун (Південно-Африканська Республіка), дуже гарне місто, хочу туди знову повернутися, хоча переліт туди дуже важкий та довгий (сміється).

Саме в Кейптауні Владислав Сіренко здобув швидку перемогу, коли вже в першому раунді переміг технічним нокаутом конголезького боксера Найфе Дідбуо, завоювавши вакантний титул чемпіона за версією WBF (прим.журналіста).

– В Україні ваш останній поєдинок відбувся в грудні минулого року, за кордоном в цьому році ви проводили поєдинки?

– Ні, той поєдинок був крайнім. Планували провести поєдинок у червні місяці цього року, здається, в Одесі, але у зв’язку з війною самі розумієте, що поєдинок не міг відбутися.

– Для спортсмена тренер є дуже важливою людиною, що ви можете розповісти саме про свого тренера? 

– Стосовно моїх відносин з тренером то можу сказати що ми працюємо з 2016 року з моменту мого першого професійного поєдинку. В нас прекрасне взаєморозуміння і я задоволений співпрацею.  Башир – чудова людина і для мене він не тільки тренер, а ще й друг та людина,  якій я дуже довіряю. В нього величезний тренерський та життєвий досвід. Завжди прислухаюсь до його порад.  

– Багато хто чув про історію, як ви продали свій чемпіонський пояс, щоб допомогти одній родині, розкажіть нам більш детально?

– Прочитав історію про сімʼю Ялових –  пʼятьох дітей, яких війна зробила сиротами. Мама загинула від снаряду прямо на руках старшого сина, Ярослава. Таких історій зараз дуже багато, насправді. Але побачивши інтервʼю Славіка, вирішив хоч якось допомогти – так він вразив своєю мужність, чуйністю і витримкою. Організували з командою благодійний аукціон, на якому продав свій чемпіонський пояс WBA Asiа. Покупець – компанія Розетка – одразу перерахувала кошти на рахунок Ярослава, який єдиний із пʼятьох повнолітній (йому 18 років), він же ж і став опікуном для своїх братів та сестер, щоб їх не забрали у сиротинці.

Сподіваюсь, ці кошти хоч трошки полегшили життя цієї сімʼї. Знаю, що складають на власне житло, оскільки власний будинок зруйновано. Хочу, щоб в цих дітей була гарна доля.

– З вашого боку це дуже благодійний вчинок, ми пишаємось, що серед наших спортсменів є такі хороші люди.

– Дякую (скромно посміхається).

– Ви маєте таку гарну посмішку, зізнавайтесь носили раніше брекети чи елайнери?

– Ні, ніколи не носив, дякую моїм батькам та Богу, що мені пощастило мати природню посмішку без усіляких брекетів та пластинок.

– Ваші рідні приходять подивитись на поєдинки з вашою участю?

– Так, звісно мої близькі та родичі приходять мене підтримати, але свою маму я бережу від зайвих стресів – знаю, що вона дуже переживає за мене.

– Ви наразі живете в США, чим ви займаєтесь?

– Я допомагаю Роберту Хеленіусу, у якого на днях буде поєдинок з Деонтеєм Вайлдером, готуватись до бою в якості спаринг-партнера. А загалом моя мета в США – отримати можливість виходити на ринг саме тут. Мені подобається ця країна. У боксерських спортзалах я зустрічаю багатьох відомих спортсменів і їх тренерів, можливо в цій країні я навчусь чомусь новому. Хоча сумую за Україною дуже. 

– В одному з інтерв’ю ви здається сказали, що сини шейхів у бокс не підуть, було таке?

– Так, я таке казав, бо вважаю, що бокс –  це спорт для бідних, тобто не багатих людей, тому й сини шейхів та багатих у бокс не приходять.

– Щоб ви порадили дітям, які хочуть займатись боксом, ви б їх відмовляли, чи навпаки заохочували?

– Я б ніколи нікого не відмовляв від заняття боксом. Я взагалі вважаю, що кожна людина повинна обов’язково займатись спортом, тільки діти повинні розуміти, що займатись для себе  – це одне, а професійний спорт – це вже зовсім інше. Не кожен зможе витримати таке навантаження, як фізичне, так і психологічне. 

Моя порада: у житті треба займатись тим, що ти любиш, до чого в тебе лежить душа, і тоді все обов’язково вийде.

– Що ви відчуваєте до своїх суперників, коли ви на ринзі?

– Дуже тяжко описати ці відчуття. Це щось особливе. Мене, напевно, зможуть зрозуміти тільки ті, хто виходив у ринг. Коли звучить звук гонгу, то все інше відходить на другий план. В ринзі є тільки ти і суперник. І там немає емоцій – тільки робота. Емоції дуже заважають і можуть зіграти погану роль. Тому, на мою думку, професійні боксери можуть і мають справлятися з різними емоціями як в ринзі, так і поза ним. 

Владислав Геннадійович Сіренко є перспективним українським боксером, у якого попереду ще багато перемог та нових можливостей. Бажаємо йому спіху, міцного здоров’я  та не забувати про свою рідну країну Україну. Все буде Україна!!!