«Дивлюся, а там, ймовірно, пізня бронза». Бійці-археологи роблять відкриття навіть під час війни
Археолог з Києва Андрій Оленич (позивний «Стріха») до повномасштабної війни працював у Національній академії наук України. Улюбленій справі – дослідженню давнини – він віддав понад 15 років. Мобілізувався 2022-го. Зараз служить у Збройних силах України, в одному з підрозділів, що обслуговує легкі артилерійські системи. Він – на одному з «найгарячіших» напрямків, на Донеччині.
До порятунку свого першого артефакту не в ролі археолога, а в ролі військового Андрій Оленич долучився рік тому. Розповідає: на ротації, коли був час, вони з побратимами займалися фортифікаційними спорудами на Київщині.
У багатьох випадках окопи пролягали по радянських або німецьких окопах Другої світової, говорить Оленич. Там можна було виявити «сміття» тих часів, яке не мало історичної цінності, – гільзи, гранати. Бачив він в окопах і залишки ранньомодерної кераміки ХVІІІ–ХІХ століть, але в таких незначних обсягах, що це не дозволяло говорити про відкриття якоїсь пам’ятки.
Кераміка пізнього Трипілля, знайдена в окопах
Одного разу, каже боєць-археолог, пощастило більше – вони з товаришами знайшли фрагменти трипільської кераміки. Та місцина була відома знахідками часів України-Русі, але саме Трипілля там не виявляли.
«Візуально подивилися, що це за кераміка, дійшли висновку, що це Трипілля пізньої фази, тобто так звана Софіївська група. Це те, що поширене, власне, на території Київської області. Скоріш за все, це було трипільське поселення. На тому місці проводилися розвідки: усі горби, всі висоти були в пам’ятках. Буквально за 150 метрів були знахідки давньоруської культури, скіфських поселень. Але саме Трипілля там не знаходили», – розповідає боєць.
На початку 1950-х років саме в цій місцевості, говорить Андрій, була експедиція «Великий Київ», коли власне виділили цю групу пам’яток – Софіївська.
«Під час Другої світової війни, про це писали й відомі археологи, радянські й німецькі війська «відкрили» на Київщині велику кількість пам’яток. Тобто вони їх просто знищили, перекопали. А післявоєнні археологи ходили по цих місцях боїв і фіксували якісь речі, які солдати повикидали з окопів. Зараз історія повторюється. Ходиш і фіксуєш пошкодження пам’яток», – зауважив він.
Свої трипільські знахідки, каже Андрій, вони з товаришами зібрали в пакети, підписали й через знайомих передали до Інституту археології НАН України.
Скіфське поховання, яке не змогли дослідити через бюрократію
Друга історія зі знахідками під час війни, розказує Андрій Оленич, мала не таке щасливе завершення. У Канівському районі Київщини бійці копали ВОП (взводний опорний пункт). Разом із землею викинули фрагменти людських кісток. Андрій приїхав на місце й побачив – це давнє, найімовірніше, скіфське поховання. На місці він також знайшов давній посуд, зокрема миску з тріщиною.
«Дивлюся – а там перлинний орнамент! Це – або пізня бронза, або раннє залізо. Ми за день з колегами все це зачистили. І дійшли висновку, що це поховання ранньоскіфського періоду, за припущеннями – Чорноліської культури. Там лежали чоловік і жінка. Частину кістяка зруйновано, черепи – роздавлені… Але там був посуд. З цього ми зробили висновок, що це були непрості люди. Рабів би поховали набагато простіше. Ми визначили, де у нас поховальна камера, зачистили, сфотографували й вирішили, що треба запрошувати археологів. Але армія – це бюрократія. Командир частини дав задній хід. Тоді ми це все накрили плівкою і прикопали, законсервували», – каже боєць-археолог.
Знайдену посудину, додає він, з поховання забирати не стали, щоб не порушувати комплекс. Перед дослідником, зазначає він, часто стоїть непростий вибір: копати чи законсервувати пам’ятку.
«Перед тобою стоїть дуже серйозний вибір – ти або дістанеш ці речі, але тоді ти перетворюєш контекстні речі на сміття, або залишиш. Є такий археологічний термін, сленговий, поширений між нами, – «безконтекстне лайно». Сама по собі стара річ нічого не дає, ні до чого «не пришита», не має ніякого значення. Тому ми вирішили законсервувати комплекс. Там, швидше за все, може бути кілька поховань – могильник. Лишається мізерний відсоток на те, що він потім буде досліджений. Це великий етичний виклик для дослідника. Я вважаю, що краще лишити річ недослідженою. Адже завдання археолога – не власне розкопати, а взяти звідти максимум інформації. Якщо ти бачиш, що не візьмеш, у тебе не вистачить технічних потужностей, методичного рівня, часу чи ще чогось – краще не чіпати. Воно до тебе стояло тисячу років і ще постоїть. Можливо, хтось його колись дослідить краще», – говорить Андрій Оленич.
Сокира, якою рубали дрова російські солдати, виявилася тисячолітнім артефактом
Археолог Олександр Шелехань, у цивільному житті старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, також зараз служить у війську. Восени 2022 року в складі 112 бригади тероборони він брав участь у Харківській наступальній операції. У вересні вони з товаришами форсували Сіверський Донець на півночі області і зайшли у Вовчанськ, неподалік кордону з Росією.
Там, розказує чоловік, на околиці міста біля покинутого бліндажа російських солдатів він виявив давню сокиру.
«Ці позиції росіяни облаштовували «по книжечці», тому Вовчанськ був обнесений фортифікаційними спорудами з усіх сторін. Коли ми оглядали їхні позиції, на тічку, де вони дрова кололи, я знайшов доволі іржаву сокиру, яка привернула мою увагу. Вона виглядала старою, але була насаджена на сучасний держак. Я її сфотографував, показав колегам. Виявилося, що це сокира Салтівської культури, яка є археологічним відповідником давньої держави – Хозарського каганату. Свого часу це була потужна степова імперія, що простягнулась від Сіверського Дінця до Волги, але у середині 10-го сторіччя пала під ударами печенігів. Згідно з «Повістю врем’яних літ», на каганат ходили війною й перші київські князі. І саме в цьому регіоні ще перед Першою світовою було досліджено Верхньосалтівський могильник, що й дав назву цій культурі», – каже він.
Артефактом, якому понад тисячу років, російські окупанти рубали дрова, зазначає археолог. На старовинній металевій частині видно свіжі сколи й збиту іржу.
«Було видно, що вона використовувалася в наш час, власне – росіянами. Я подивився в літературі – скоріше за все, сокира походить саме з Вовчанська, де було розташоване однойменне поселення Салтівської культури. В тому бліндажі, неподалік якого я її знайшов, слідів культурного шару не було. Мабуть, її принесли звідкись неподалік», – розповів боєць.
Сокира цікава тим, що це не зброя, а робоче землеробське знаряддя. Адже, як вважають дослідники, хоча каганат і був переважно степовою державою, його лісостепову периферію населяли осілі племена аланів.
Цінну знахідку Олександр передав друзям у Харків. Зараз триває процес оформлення її до колекції Харківського історичного музею. На жаль, значно менше пощастило Історико-археологічному музею-заповіднику «Верхній Салтів». Приміщення музею, розташоване в однойменному селі, було вщент зруйновне в ході боїв влітку й восени 2022-го, каже археолог. Відтепер безліч матеріалів з епонімної пам’ятки, яка досліджувалась понад сто років, назавжди втрачені.
Поховання, якому понад 4 тисячі років, розкопали під час боїв за Волноваський район
Історик і археолог Ігор Шевченко долучився до «воєнно-польової» археології ще 2015 року, коли в складі 72 бригади брав участь в антитерористичній операції на сході України. Розповідає: це сталося під Волновахою. Українські бійці щойно взяли під свій контроль панівні висоти в тій місцевості. Там, прямо у бліндажі, він розчистив поховання, якому було понад 4 тисячі років.
«Під час облаштування нової позиції мої воїни натрапили на поховання. Гріх був би, якби я його не дослідив. Завдячуючи вже, на жаль, полеглому командирові, мені виділили час для дослідження. Ми перебували навіть не на «нулі» – ми якраз взяли висоту в «сірій зоні», і це було вдвічі небезпечніше. Але все-таки, маючи тільки підручні засоби, зокрема ніж, рулетку, компас, я дослідив поховання», – розповів Ігор Шевченко.
На глибині близько півтора метра виявили останки людини, розповідає науковець. То була дівчина 20-30 років. На це вказувала цілісність зубів, каже дослідник. Супутні знахідки свідчили, що вона мала високий соціальний статус: її шию прикрашали намиста з бісеру та звірячих ікл, на зап’ястях були прикраси з намистин бірюзового кольору.
Також там були мушлі, привезені, як пізніше з’ясували науковці, із Середземномор’я. Такі вплітали у волосся для краси. У черепній коробці виявили кременеву стрілу. Досі залишається загадкою: чи саме від неї загинула ця дівчина.
«Часу було обмаль – лише до заходу сонця. Ми працювали разом з моїми хлопцями. Усе було зроблено й досліджено науково-методично. Тепер цей матеріал зберігається в Криворізькому музеї, а наукові матеріали висвітлені в профільній та науковій літературі», – додає Ігор Шевченко.
Уже пізніше вчені з’ясували: знайдене поховання належало до Бабинської культури – культури початку пізнього бронзового віку.
Бійці-археологи сходяться на тому, що під час нинішньої російсько-української війни Україна втратить чимало археологічних пам’яток, які не були досліджені. Частина з них – на лініях оборони, частину – змили води Дніпра після руйнування Каховського водосховища, ще частина може зникнути через неконтрольовані державою земляні роботи, не пов’язані з війною, говорить археолог Андрій Оленич.
Він з колегами сподівається на завершення війни й перемогу України: це, каже, дасть змогу зрештою повернутися до улюбленої мирної роботи – дослідження минувшини.
Раніше в Дніпропетровському національному історичному музеї імені Яворницького показували виставку «Врятована спадщина. Дякую ЗСУ!». На ній можна було побачити артефакти, дивом врятовані бійцями української армії в зоні бойових дій та у прифронтових регіонах.
